Читати книгу - "Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер"

Жоден із них не ворухнувся.

— Гей, дивіться! — вигукнув робочий. — Іще один ельф. Абсолютно непомітний.

Лише коли за Біллі Конгом і його бандою зачини­лися двері ліфта, Холлі повернулася, щоб іти.

— Куди ми? — запитав Номер Один, змахнувши з ока сльозинку щастя.

— Тепер переходимо до другого етапу, — відпові­ла Холлі, викликаючи ліфт. — Час рятувати Гібрас.

— Нудьгувати немає часу, — сказав Номер Один, заходячи в металевий ящик. — Ти диви, моє перше кліше!

Артеміс і Батлер дивилися, як через ресторан до них прямує Мінерва. Вона трималася з великою мужністю. Спину вона держала прямо, а очі світили­ся рішучістю.

— Батлере, чи можна тебе про дещо попроси­ти? — сказав Артеміс.

Батлер намагався утримати в полі зору відразу всіх, хто був у ресторані.

— Я зараз трохи зайнятий, Артемісе.

— Нічого складного. Просто відповідай «так» чи «ні». Чи це нормально під час статевого дозрівання відчувати прихильність у стресовій ситуації? Напри­клад, під час рятування заручників?

— Вона гарненька, еге ж?

— Надзвичайно. І з почуттям гумору... пам’ятаєш той жарт про кварки?

— Пам’ятаю. Якось поговоримо про жарти. Може, Мінерва до нас приєднається. А у відповідь на ваше питання скажу, що це нормально. Чим напруженіша ситуація, тим більше гормонів виробляє організм.

— Добре. Значить, нормально. Повернемося до справ.

Мінерва не квапилася. Вона обходила туристів і столики і повільно наближалася до них.

Коли вона підійшла зовсім близько, Батлер по­клав їй на плече руку.

— Щодня викрадають, еге ж? —-прогарчав він і підштовхнув дівчинку до ліфта.

Артеміс пішов за ними, поглядаючи через плече, чи не переслідують їх. Конг навіть не дивився в їхній бік, так зрадів своїй здобичі.

Ліфт відчинився, і трійця ступила всередину. На стіні ліфта замерехтіли позначки поверхів. Вони швидко опускалися.

Артеміс простягнув Мінерві руку.

— Артеміс Фаул Другий. Радий нарешті познайо­митись.

Дівчина щиро потиснула руку.

— Мінерва Парадізо. Навзаєм. Заради мене ти відмовився від свого демона. Я дуже за це вдячна. — І вона ледь помітно почервоніла.

Ліфт уповільнився і зупинився, сталеві двері від­сунулися в боки.

Мінерва визирнула.

— Але ж це не вестибюль! Чому не їдемо звідси?

Артеміс вийшов на сороковому поверсі.

— Наша справа тут іще не закінчена. Мені потріб­но повернути демона, і настав час тобі дізнатися, що ти мало не накоїла.

ГЛАВА 12: СЕРЦЕ КАМЕНЯ

Тайбей 101, сороковий поверх, галерея Кімсічіог

АРТЕМІС перетнув вестибюль галереї Кімсічіог, за ним ішли Батлер з Мінервою.

— Ми в художній галереї, — сказала

Мінерва. — Хіба ми маємо час для мистецтва?

Артеміс раптом зупинився.

— Для мистецтва час завжди знайдеться, — трохи здивовано зауважив він. — Але ми прийшли сюди за­ради певного витвору.

— Якого?

Хлопець указав на розфарбовані шовкові прапо­ри, що висіли на стелі на однаковій відстані один від одного. На кожному прапорі була написана одна-єдина руна.

— Я стежу за тим, що відбувається у світі мисте­цтва. Ця виставка мене особливо зацікавила. Перед нами те, що лишилося від фантастичної скульптури. Півколо дивних танцюючих створінь. Їм, мабуть, де­сять тисяч років. Уважають, що їх знайшли біля бе­регів Ірландії, втім, зараз вони в Тайвані, і виставляє їх американська нафтова компанія.

— Артемісе, чому ми тут? Мені потрібно дрдому до батька.

— Хіба ти не впізнаєш руни? Ти не пригадуєш, де їх бачила?

І Мінерва одразу ж пригадала.

— Ме уі! Сертеман![1]

 Такі ж самі руни на чолі у де­мона. Такі точнісінькі.

Артеміс клацнув пальцями і рушив далі.

— Саме так. Коли я зустрів Номера Один, мені його плями здалися знайомими. Але я не відразу пригадав, де саме їх бачив. А щойно згадав, одразу ж подумав, що ця скульптура може бути зовсім не скульптурою.

— Коло цілителів! — здогадалася Мінерва. — Воно лишилося після позачасового закляття!

— Авжеж. А що, коли їх не розкидало по космо­су? Що, коли один з них здогадався скористатися дотиком горгулій, щоб перетворити всіх на камені?

— І якщо Номер Один — цілитель, він єдиний може їх реанімувати.

— Чудово, Мінерво! Ти швидко схоплюєш. Моло­да, швидка і самовпевнена. Ти мені декого нагадуєш. Кого б це?

— Ніколи не здогадаюсь, — закотив очі Батлер.

— Але як ти все це влаштував? — здивувалася юна француженка. — Місце зустрічі обирав Конг. Я чула, як він розмовляв по телефону.

Артеміс задоволено посміхнувся.

— Доки він розмірковував, я сказав: «Я буду в краватці та й у супроводі охоронця, як справжній бей. Зверніть на це особливу увагу. Існує сто один варіант несприятливого перебігу подій. Якщо щось піде не так, один із нас надовго потрапить до в’язниці. Та й вантаж загубимо».

Мінерва задумливо смикнула пасмо волосся:

— Мон дьє![2] Ти скористався силою натяку! Та й... бей... сто один... та й ван...

— Саме це підсвідомо і почув Конг: «Тайбей 101. Тайвань».

— Блискуче, Артемісе! Надзвичайно. А коли це кажу я, то так воно і є!

— Так, блискуче, — погодився Артеміс із харак­терною відсутністю скромності. — Враховуючи те, що Тайвань — друга домівка Конга, я не без підстав припускав, що цей прийом спрацює.

За столиком у галереї сидів заклопотаний чоло­вік. На ньому був неоново-блакитний костюм, голова була гладенько поголена, тільки на потилиці ли­шився візерунок у вигляді однієї з рун Номера Один. Він швидко говорив тайванською в навушник.

— Ні, ні. Лосось не підійде. Ми замовляли каль­марів і лобстера. Ви маєте доставити їх до восьмої, або я спущусь, наріжу вас на шматочки і подам за­мість суші.

— Проблеми зі службою доставки? — ввічливо поцікавився Артеміс тайванською, коли чоловік за­кінчив розмову.

— Так, — відповів той. — Виставка відкривається ввечері, а...

Чоловік замовк, бо підвів голову, щоб подивити­ся, з ким розмовляє, і побачив Батлера.

— Ого! Який великий! Тобто, я хотів сказати, ві­таю! Я Лін, куратор. Чим можу допомогти?

— Ми сподівалися на приватний огляд експо­зиції, — сказав Артеміс. — Особливо танцюючих фігур.

Лі так здивувався, що ледь зміг зібрати докупи слова.

— Що? Чого? Приватний? Ні, ні, ні. Неможливо. Навіть мови бути не може. Це важливе мистецтво. Подивіться на мою голову. Дивіться! Я б не зробив цього заради звичайної виставки давнини.

— Я вас чудово розумію, але мій друг, оцей вели­кий чоловік, буде дуже щасливий, якщо ви впустите нас на хвилинку.

Лі відкрив рота, щоб відповісти, але його