Читати книгу - "Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман"

    Скільки себе пам'ятаю, ніколи не намагалася шукати виправдання вчинкам. Ні своїм, ні чиїм-небудь. Завжди робила висновки. Єдиний раз я спробувала це зробити, і гірко пошкодувала, коли сама ж себе зганьбила. Тому звинувачувала дійсно тільки себе. Леонард залишився правий у всьому. Винуватою, в занадто гарячому неподобстві між нами, я вважала себе.
    Згадавши вечір чітко по хвилинах, гірко видихнула і стала під струмені води. Вона приємно розслабила тіло, але не повернула ясність думкам. Особливо тим, які яскраво кричали про мою дурість. Я ніколи не вчиняла так бездумно, імпульсивно і на емоціях. Завжди намагалася відноситись до того, що відбувається навколо з холодною головою. Виходить, це і стало помилкою. Адже саме з такою головою, я закрила очі на зраду Жені. Закрила і продовжила чекати, що він стане розсудливим, і все повернеться на свої місця.
    Ідіотка... Як я могла так себе принизити? Як дозволила йому настільки цинічно обманювати мене, і стрибати з ліжка в ліжко? Стало бридко. Уперше за весь час після того, як втекла до Америки, я зрозуміла як огидно навіть згадувати про нього! Адже він, будучи моїм чоловіком, живучи зі мною під одним дахом, і кажучи, що кохає, — ніколи так мене цілував! 
    Жодного разу! Трясця його обідраним сподням! 
    Він і сотої долі того, що я відчула з Лео, не вклав ні в один поцілунок! Навіть під час сексу не постарався принести мені задоволення!
    І до чого я прийшла зараз? До відрази до п'ятирічних стосунків з чоловіком, який говорив, що любить, а на ділі просто знайшов зручну домогосподарку. Йому подобалося, що у вдома чисто, є смачна їжа, а його ганчірки випрані. Йому подобався комфорт, а він мене вбивав.
    Я хотіла емоцій. Жадала їх!
    Проте побут і відсутність нормального відношення вбило в мені все. Я звикла до байдужості, і навіть не помітила, як поховала в собі жіночність і чуттєвість. Це стало очевидним, якщо я з таким голодом відповіла на поцілунок хлопця, якого знала місяць! 
    Господнє спасіння! Та я не вчулася, як забула, де я, з ким я, і що роблю, власне! Ось таким виявися в дії добродій Кім-Гальяно. Хоча, ні! Не добродій, а нахабний лиходій! Бо нормальний чоловік не може так цілуватися! Чи може? Господи, дай мені сили, аби з глузду не з'їхати! 
    Я продовжувала злитися і занадто виразно реагувати на те,що сталося. Ще декілька днів поводилася відсторонено холодно. Закрилася і поринула в роботу з головою. На щастя, в моє життя увірвалася не лише розпуста, але і чуйна дівчина Кімберлі. Вона стійко терпіла моє мовчання і новий виток трудоголізму рівно три дні!
    В середу вранці терпець Кім увірвався. Коли я вийшла у вітальню, щоб приготувати пластівці, а поснідавши, втекти в дослідницький центр, дівчина застала мене зненацька. Закривши холодильник, я мало не завищала, коли побачила, як дівчина стояла прямо за дверцями. Мабуть, я настільки зосереджено шукала молоко, що не помітила навіть того, як вона підкралася.
    — Ти при своєму розумі? Я ледь не схопила інфаркт! — беззлобно забурчавши, обернулася до столу, щоб розігріти на вбудованій електроплиті молоко.
    — Це риса вдачі така, ховатися в шкаралупу і закриватися в собі? Чи ти просто не довіряєш мені?
    На мить я завмерла з пакетом над каструлькою. Я довіряла Кім. 
    — З чого ти узяла, що я тобі не довіряю. Я ж говорила, що тут тільки для роботи і приїхала не для того, аби підтвердити стереотип про здобувачку скарбів.
    Кім реготнула, а обійшовши стіл, стала навпроти і уперлася в нього руками.
    — Ви до біса схожі! — несподівано заявила дівчина, а я підкинула погляд. — Ти і Лео. Прямо, як дві краплі. Він теж змився до матері в Корею. Узяв відгул через травму руки і звалив нікому нічого не сказавши.
    Я опустила пакет на стіл і спохмурніла. Цього тижня у мене по графіку була робота в лабораторії, а потім декілька змін в шпиталі. Я думала, що Лео відсиджується на лекціях, тому що з такою травмою в операційній робити нічого.
    А він поїхав? У Корею до матері? Чому?
    — Я приблизно уявляю, що між вами сталося, і відбувається досі. Але можу з упевненістю сказати, що його навіть хлопці не впізнають. Він уперше зник ось так. Вальтер від Кріса дізнався, що Леонард чкурнув на історичну батьківщину на тиждень.
    Опанувавши емоції, я налила нарешті молоко в каструлю і поставила її на плиту. Ховаючи власні почуття, зовсім не хотіла скривдити дівчину. Просто не звикла до того, що постійно відчувала себе розгубленою. Все ж я не була психічно хворою. Просто трохи прибитою, через дії Леонарда. Звістка про те, що він втік, дійсно здивувала.
    — Він... Він пояснив Крісу причину від'їзду? — подавивши зайве хвилювання в голосі, я сіла за стіл і налила гаряче молоко в пластівці.
    — Ні, звичайно ж. А якщо і сказав, то Медок ніколи не розповість їх. Не варто і сподіватися, — Кім опустилася навпроти і склала руки на грудях.
    — Хочеш пластівці? — запропонувала з ввічливості, а отримала питанням в лоб:
    — Тобі він подобається? Скажи чесно, Кеті. Тому що, якщо він облапав тебе проти волі, я йому яйця...
    — Кімберлі! Стоп! — я зупинила її, а слідом додала: — По-перше, я їм, а по-друге — явно не схожа на жертву насильства.
    Вона завмерла, а примружившись, додала:
    — Значить, дійсно засунув свого язика тобі до рота!
    — Так, Господи, Кімберлі! — я стукнула ложкою по столі і зопалу зізналася: — Мій теж у нього у роті побував! Досить!
    Вона отетеріла. Я продовжила їсти, а дівчина так і дивилася на мене застиглим у шоку поглядом.
    — І що далі? — її питання було логічне.
    — Декілька лекцій, зміна в шпиталі, а і ще... Я з'їжджаю! — останнє добило Кімберлі остаточно.
    Вона шоковано реготнула, але опанувавши себе, прошепотіла:
    — Кеті, навіщо? Чому...
    — Сказати правду? — я уперше відчувала, що я настільки жива. І це мене налякало. — Я не хочу з ним бачитися, Кім. І для цього я повинна з'їхати. Бажано до того, як він повернеться.
    Все-таки мені пощастило, що Лео вирішив відвідати матір. У такому разі, я спокійно могла переїхати без зайвих... проблем.
    — Кеті, для цього не обов'язково тікати! — вона сама того не відаючи, натиснула на занадто хворобливу точку.
    Обов'язково! Інакше я зірвуся і зав'яжу стосунки з незрозумілим хлопцем, для якого норма жити абсолютно безвідповідально! 
    — Пробач, але я прийняла рішення. І потім, вам з Вальтером буде набагато комфортніше, — резонно помітивши, продовжила жувати пластівці.
    — Можливо, і так. Але це неправильно. Ти платитимеш ренту за житло, коли могла спокійно залишитися тут. Це незручно...
    — І це не твоя провина, — я підвела погляд і постаралася переконати дівчину.
    Я розуміла, чому Кім не хотіла відпускати мене, але і виходу не бачила. Щоб припинити безумство навколо Лео, і спокійно закінчити те, навіщо я власне тут і знаходилася, — переїзд був єдиним варіантом. Та й погрози якогось Янса, я сприймала набагато серйозніше, ніж хлопці та Кім.
    Подальші дні я вирішила зайнятися пошуком нового житла впритул. Проте зазнала явного фіаско. Хоч і орендоване, житло в США, а тим більше в Нью-Йорку, коштувало величезних грошей. Я зіткнулася з тим, що змогла б сплатити лише за квартирку в гетто, за декілька годин їзди від університету і шпиталю. Такий варіант не підходив. Навіть дві зустрічі з ріелторами на вихідних не принесли результатів.
    Тому в понеділок вранці, я приїхала на зміну в шпиталь в абсолютно розбитому стані. Його, звичайно за законом Всесвіту і карми, підігріла картина, яку я зустріла біля входу у відділення невідкладної допомоги. Леонард підпирав плечем стіну в курилці і розмовляв з Крісом. Вони запекло про щось сперечалися, але як тільки Медок помітив мене, поплескав хлопця по плечах і поспішив піти.
    Якщо він сподівався, що у нас з Леонардом намічалася особиста розмова, то глибоко помилявся, коли втік. Я навмисно холодно мазнула поглядом по обличчю хлопця і пройшла повз нього. Проте, як пройшла! Це потрібно було зафіксувати на камеру і показувати мені, як доказ того самого синдрому дисоціативки! Я негайно набула поважного вигляду, начепила на обличчя маску неприступної і холодної леді, щоб показати, наскільки мені плювати на його тактильний і чіпкий погляд.
    Упевнена, усе це виглядало украй комічно. Адже Леонард навіть посміхнувся у відповідь на такий спектакль. Загалом, образ залізної мадемуазель в моєму виконанні став провальним за усіма пунктами. Не потрібно було і намагатися.
    Під час обідньої перерви усвідомила згубність таких ігор повною мірою. Увесь ранок, я тим і займалася, що ловила не його погляди, — ні, я сама на нього вирячилася. Він постригся, і тепер виглядав навіть старше. Якось занадто мужньо! Та й поводився на подив стримано, після того, що сталося.
    З досадою закривши очі, завила подумки, як тільки згадала, на що перетворилися мізки, коли він мене цілував. Стало спекотно, а проклятий ланч не ліз в горло зовсім.
    — Кеті, що з твоїм обличчям? — Марі кинула на мене погляд і м'яко посміхнулася.
    Ми влаштувалися за одним з дальніх столиків в лікарняній їдальні. Сьогодні обід проходив тихо, і тільки в компанії Марі.
    — Нічого, — мугикнула і проковтнула сухий шматок сендвіча, одразу наспіх запивши все соком.
    — Не схоже. Ти точно добре себе почуваєш? Мені здається, що ти різко почервоніла. Все гаразд? — вона похитала головою і співчутливо оглянула мене.
    — Все в нормі. Це особливість така. Капіляри знаходяться близько, а шкіра занадто світла, ось і результат. Ти ж і сама розумієш.
    — Оу... Он воно що, — вона підвела брову і повернулася до свого гаджета, дозволивши мені спокійно закінчити обід.
    Хоча з цим я погарячкувала.
    — Що? Не може бути такого! — не минуло й секунди, як Марі підкинула шокований погляд і повернула стільниковий екраном до мене. — Це мати Лео. Тут написано, що його батько одружується на якійсь французькій моделі. У них церемонія через декілька днів. Новина так новина.
    Опустивши сендвіч назад в тарілку, я обмінялася поглядом з Марі і узяла її стільниковий. Твіттер рябів записом одного з нью-йоркських таблоїдів. Там дійсно говорилося, що два відомих в Штатах пластичних хірурга нещодавно розлучилися. Але увесь сенс бульварного заголовка таївся не в цьому. На фото справа я побачила сім'ю: високого і похмурого чоловіка, мініатюрну жінку і двох молодих людей — дівчину і хлопця. Серед них якраз і виявився Лео. Оглядаючи його в не дешевому костюмі, я мало не вдавилася. Не вірилося, що на знімку і правда Леонард — розбещений, самовпевнений і нахабний тип. Поряд з сім'єю він виглядав абсолютно інакше.
    Значить, Кім не брехала, і сім'я Лео заможна і знаменита. У будь-якому випадку, в Штатах точно. Не про усіх же написали б в подібних виданнях?
    Повертаючи стільниковий Марі, я все ж зачепилася поглядом і за інший знімок — фото дівчини, яке так і не відкрила. Навіть так, я могла розгледіти наскільки нова обраниця батька Лео молодша за чоловіка.
    Він фактично міг би бути її батьком. Якийсь іспанський сором.
    — Мені пора! — дожувавши обід, я схопилася.
    Одного погляду на годинник виявилося достатньо для того, щоб зрозуміти, як я нарвалася на зава. Вже оцінивши можливі відмовки запізнення, я несподівано зустріла занадто дивний погляд Кріса. Чоловік стояв біля стійки реєстрації і заповнював папери. Тільки помітивши моє наближення, завідувач Медок набув поважного вигляду і тактовно прокашлявся.
    Мабуть, червоні боксери не давали спокою тільки йому. Я про них успішно забула, а Крістіан очевидно, не страждав амнезією.
    — Завідувачу Медок, я затрималася всього... — все ж розпочавши з вибачень, замовкла одразу.
    — Все гаразд, Кетрін, — чоловік, нарешті, зібрався з духом і заговорив взагалі не про роботу. — Я хотів вибачитися. Та... неприємна ситуація викликала в нашому спілкуванні недоречну напругу. Я був би тобі вдячний, якби ми за...
    — Я нічого не пам'ятаю! Присягаюся! — випередивши його, тим самим спробувала загладити кути явного конфузу.
    Все ж зад у нього те, що треба. Але йому про це чути зовсім не обов'язково.
    Крістіан пильно оглянув моє обличчя. Мабуть, вишукував в рисах ознаки брехні. Проте я не брехала. Нехай пробачить мені, та, на жаль, його червоні боксери і не затрималися б в пам'яті. Особливо після того, як я встигла проінспектувати ротову порожнину його підлеглого. Занадто вже незабутнє враження залишив по собі інтерн Кім-Гальяно. Воно не залишило місця нічому, і... нікому.
    Хоча поки що я наполегливо з цим боролася.
    — Тоді за роботу, інтерне Шевченко! — Кріс простягнув мені п'ять планшетів для обходу і просто пішов.
    — Якісь ви дивно... схожі з ним, — примружилася і оглянула Крістіана, який.. втік?
    — Цікаво... — пробурмотіла заходячи в ліфт. — Мені занадто цікаво тут живеться.
    Про подібні висновки я пошкодувала, як тільки переступила поріг інфекційного відділення. Не сказати, що я відносилася до роботи гидливо. Просто сама атмосфера цього місця гнітила. Вирішивши звірити час знову, я завмерла. Годинника на руці не виявилось, як і на підлозі уздовж коридору, як і біля ліфтів, з яких я мало не щойно вийшла.
    — Невже загубила? — з досадою прошепотіла, адже вони мамині.
    Закінчивши обхід пацієнтів, приблизно півгодини, я шукала годинник. Так і не знайшовши його, повернулася в гуртожиток інтернів тільки під кінець зміни.
    — Прокляття! — вилаялася, а оглядівшись, з полегшенням зрозуміла, що одна. — Хоч би переодягнуся спокійно.
    Ставши біля своєї шафки, безсоромно, вивудила звідти речі і сховалася за дверцями. Від мексикано-італійського дуету можна було чекати всього, що завгодно.
    Знявши халат, а слідом верхню сорочку форми, я здула чубок з лоба. Тільки зібралася надіти водолазку, як зрозуміла, що такими темпами доведеться по приїзду зливати страх у бабки, або в церкві.
    В даному випадку точно. Адже я ледь не завищала, коли дверці шафки хлопнули, а за ними виявився Лео. Швидко опустивши погляд, я прикрилася водолазкою і приготувалася висловити декілька яскравих епітетів.
    — Якого біса ти робиш?
    — Я не збирався підглядати.
    Незважаючи на мій переляк і роздратування, потрібно визнати, Лео не збрехав. Він не дивився. Проте стояв занадто близько, намагаючись демонстративно вирячатися у вікна навпроти.
    — Ось! Ти шукала. Я бачив, як ти бігала по відділенню.
    Він підняв руку, в якій опинився мій годинник. Невже стежив за мною?
    Не чекаючи, коли я відреагую, і нарешті, прийду до тями, Леонард все ж повернувся. Готуючись до нових сюрпризів, я підкинула брови вгору, а хлопець схопив мою руку і став надівати на зап'ясток годинник.
    — Я можу сама, — протест вирвався природно, але Леонард його проігнорував, стиснувши зап'ясток міцніше.
    — В цьому я не сумнівався, — його голос прозвучав занадто глибоко і басовито. Піднявши погляд, Лео закінчив: — Ти все можеш сама.
    Він посилив тиск на зап'ястя, і врешті потягнув до себе. Потягнув його прямо до губ і знову подивився прямо в очі. Шок побіг по тілу немов струм. Інакше я не могла описати стан, в якому знаходилася. По шкірі гуляв то холодний, то гарячий озноб, а дихання спинилося в горлі. Не клубком, не спазмом, воно просто завмерло. Я завмерла. Перетворилася на нерухому статую. Проте і не рухаючись, розуміла, як сильно в грудях стукало серце. Так стукало, що напевно Леонард відчув пульс губами, коли м'яко накрив ними внутрішню сторону зап'ястка. Поцілував так томливо і солодко, що легкість потоком чкурнула в п'яти. 
    І коли б тільки його губи і ця витівка подіяли на нервову систему. Все не виявилося б таке плачевно. Адже вистачило одного погляду у відповідь, вистачило тільки подивитися в його очі, щоб зрозуміти — я пропала. 
    — Дивне відчуття, — відпустивши руку, він спохмурнів. Шкіра зап'ястка горіла вогнем, а я дивилася на причину свого божевілля. Цей хлопець. Чоловік. Він точно знав, що робив. Вірніше, він зробив це навмисно. — Пам'ятаєш лекцію про любов і інстинкти, мон шері?
    — Навіщо ці ігри? Навіщо ти це робиш? — мій голос тремтів і від злості, і від збудження.
    Я дивилася на Лео, а в голові відбувався справжній безлад. І він не піддавався логіці. Ніякий. Абсолютно.
    — Тому що... — хлопець примружився, а ставши на повний зріст, фактично закрив усі шляхи до відступу. — Тому що у мене рот наповнюється слиною, кожного разу, коли я дивлюся на тебе. А те що відбувається з моїм тілом, коли ти дивишся у відповідь... Я б назвав це розпустою в  найвищій формі, мон шері. Не підкажеш, як називається ця хвороба? Постав мені діагноз.
    — Німфоманія? — різко відповівши, я підвела брову.
    Це усе, що вдалося видавити в такій ситуації. Адже я не розуміла що дійсно відчуваю. Я могла б відштовхнути його, або дати ляпаса. Могла б, але продовжувала робити вигляд, що мені все одно. Що не помічаю ні його погляду, ні його слів, ні його дотиків. Що плювати мені на його поцілунки, і що це просто гра така — безглузда і дитяча.
    Проте все інакше. Все стало інакше вже давно. Просто я цього не помітила.
    — Ні, мон шері. Мене не спокушають оргії. Але декілька збочених сценаріїв ти зуміла поселити в моїй голові.
    Вульгарність? О, ні... Це щось інше. Його слова, так легко і зухвало кинуті в обличчя, змусили відчути ниючий спазм. Звужуючись, він опускався все нижче, збуджував, нагрівав кров, примушував відчувати передчуття, і перетворювався на муки.
    Леонард не для мене. Ми переспимо, можливо не раз, але чи варто це того, щоб програти самій собі?
    З одного боку абсолютно правильно не шукати легких стосунків. Але що як саме через такі принципи, я і поплатилася у минулому? А зараз і думати не хотіла про те, що можу відпустити себе. Перестати мучитися спогадами, знущатися з себе, і не залишатися самотньою. Одинокою, навіть якщо мова про разову насолоду. Банальну і звичайну розрядку. Секс без почуттів і зобов'язань.
    Як же я помилилася.
    — Хочеш я скажу, про що ти думаєш, мон шері? — Леонард став до мене впритул, а я нервово здригнулася.
    Відступати виявилося нікуди. За спиною знову стіна.
    — Спробуй здивувати мене, Гудіні! — зло прошепотіла, стиснувши міцніше ганчірку, якою прикривалася.
    — У тебе озноб по усьому тілу від збудження, тільки від мого голосу. Я постарався, щоб ти запам'ятала його добре, — нахиляючись до мого обличчя, він вів зовсім невагомо подушечками пальців уздовж моєї руки.
    Озноб посилився, а тремтіння стало майже явним. Якщо він мене поцілує, самоконтролю кінець. Можливо, я дала б відсіч, навіть відштовхнула його, але з емоціями боротися не зможу. Вони мене зжеруть. Як ті, які їли прямо зараз, коли Леонард продовжив:
    — Скажи, я ж був правий, що ти винила себе за те, що трахнула мій рот, мон шері? Дай відповідь, це ж було так само гаряче, як те, що відбувається зараз? Якщо так, то я досяг мети. Упевнений, якби я узяв тебе прямо зараз, тут, не знадобилися б навіть пестощів, прелюдій. Ти... — він видихнув в мої губи, а я вдихнула, крізь тремтіння, певне, занадто глибоко. Лео примружив очі й хитро продовжив: — Ти уся тремтиш від збудження. Уся, мон шері, і це до біса вставляє. Не потрібно ніякого сексу, щоб кінчити. Досить дивитися тільки на те, як ти гаряче червонієш, як твої вуста гаряче відкриваються і випускають важке і в'язке дихання. Вони солодкі, м'які, маленькі і приголомшливо сексуальні. Твій рот — витвір мистецтва, мон шері. Він створений для сексу і розпусти.
    Я впала в ступор від його слів. Не розуміла, де я, і що відбувається. Єдине, що бачила — його губи і погляд. Все що чула — його голос і хрипке дихання. Свіже, ледь тепле, як вітер, що пестить обличчя на краю прірви.
    — Вистачить одного дотику, щоб твоє дихання перетворилося на стогін, а все тому...
    Тому що я і сама поплила. Поплила в очікуванні нового поцілунку, у бажанні відчути задоволення від того, як Леонард умів цілувати, і як дарував ласку.
    Не отримавши бажаного, я видала себе, коли пролунав мій хрипкий видих невдоволення. 
    Лео плавно відсторонився і хитро прошепотів:
    — Тому що і ти хочеш мене не менше, мон шері. І я втішений це бачити. У мене на тебе великі плани. Дуже великі.
    — Ви занадто самовпевнені, інтерне Кім-Гальяно. Ціна бажання до вас — чотири чарки текіли!
    — Ми поговоримо про це, і обов'язково перевіримо. Просто треба почекати.
    — Не боїшся до старості чекати? — в'їдливо відповівши, я нахабно і демонстративно надягла водолазку, наплювавши на все.
    Закінчивши, упіймала палаючий, глибокий і занадто відвертий погляд навпроти. Проте, стиснувши щелепи, опанувала себе і продовжила:
    — Не приймай близько до серця мою відмову. Ти дуже умілий. Знайдеш іншу жертву, — піднявши руки, я зважилася на нові подвиги. Обхопила тканину його сорочки і застебнула форму рівніше. Під саме горло. — Я не заводжу стосунків з чоловіками, які, як перевалочний пункт, Леонарде. Трахав сьогодні одну, завтра вже іншу. Мені такі мужчини... не цікаві. Пробач!
    Я навіть захопилася тим, як мої слова на нього подіяли. Леонард гостро примружився, стиснув щелепи, а оглянувши чіпким поглядом, змінився в обличчі. Погляд хлопця обернувся на холод, а те, що він сказав, змусило пошкодувати, що я відкрила рота.
    Я не чекала його відповіді. Тому все, що він сказав, ударило з розмаху прямо в серце. 
    — Значить, вам потрібен слухняний хлопчик, пані? Чи це вас настільки знецінили, що ви не здатні миритися з власними почуттями і тим, що вас хочуть? Це настільки безсоромно? Настільки дико, що я хочу тебе?!
    Я застигла, а в очах зібралися сльози. Знецінили... Ось значить, як це називається. А я все шукала назва вчинку Жені. 
    Знецінили... 
    Леонард не відразу, але помітив мій стан. Спершу хлопець спохмурнів, а слідом випрямився і завмер.
    — Кеті? Що...
    — Я думаю слід припинити ці ігри. Пробач, що не зупинила тебе і перейшла межі.
    Лео не відвів погляд. Він ніби, й справді не вірив, що потрапив точно в ціль. А мені було боляче, і в доважок соромно. Страшенно соромно, що зі мною змогли вчинити таким ницим чином. Не знаю скільки пройшло часу, але я здригнулася усім тілом, коли на мої плечі впав білий халат. Леонард закутав мене, а стиснувши краї тонкої тканини до тріскоту, потягнув ближче до себе і басовито прошепотів: 
    — Не смій більше ніколи проливати сльози через людину, яка тебе зрадила, Кетрін! Ніколи! Він не гідний нічого, окрім твоєї ненависті! — голос Лео став крижаним.
    Нарешті отямившись, відчувши, як сльози хоч і давили, але припинили пекти, я здійняла обличчя. Підняла погляд і світ перекинувся з ніг на голову. Леонард дбайливо обхопив моє обличчя руками, і нахилився. Чекаючи поцілунку, я заціпеніла, коли отримала зовсім інше. Теж поцілунок, але не в губи. Леонард м'яко припав до мого лоба, залишивши на нім ласкавий і теплий слід свого дихання.
    — Чосомніда, агашші... *(Пробачте, пані...) — прошепотів, і хотів було щось ще сказати, але грюкнули вхідні двері, і ми відскочили один від одного.
    — Капчагі!! * (Налякав!!) Рік, пройдисвіт бісів! Тебе стукатися ніхто не вчив?
    — По голові собі постукай! — кисло огризнувся мексиканець. — Між іншим, я тільки з моргу. І у мене немає ніякого бажання взагалі на щось звертати увагу!
    Вдихнувши глибше, я відвела погляд убік, і поправила волосся. Господи, як же мені спекотно! Здавалося, я палаю в лихоманці, а тіло морозить. Жахливий стан. Жахливий, але настільки ж приємний. І нічого не поробиш! Він правий в кожному слові! Усі ці дні, після тих жахливих перегонів і нашого поцілунку у ванній кімнаті, я думала тільки про свої почуття і емоції. Вони виявилися яскраві, живі, насичені смаком і тягою до життя.
    Більше я не дивилася на себе в дзеркало, як на обдурену нікчему. Більше ні. Не після того, як мене поцілували так, ніби спробували трахнути ротом. І дійсно ж, бо саме так я запам'ятала ту насолоду, яка нікуди не зникла, а тільки примножилася щойно. 
    Кинувши погляд на спину Лео, дійшла висновку, що балансую між еротикою і порно. За законами першого жанру про секс потрібно думати, як про таїнство почуттів, а другого — як про голі бажання. Обидва мені не підходили, але обидва оселилися в думках і пустили корені.
    І винуватець у тому безладі — Леонард Кім-Гальяно. 
    Рікардо довго скаржився на те, як пройшла його зміна, і що доведеться ночувати знову в госпіталі. Він говорив, а я просто взяла до відома його прохання забрати карту померлого.
    Думок про щось розумне не з'явилося все одно.
    — Ma Bella, мало не забув! Спустися в холодильники, і забери карту померлого. Через ідіота Берні, я так і залишив її поряд з тілом. Допуск до архіву тільки у тебе. Ось і віднесеш її туди сама. Пробач! Gracias!*(Спасибі!)
    Рікардо махнув рукою і ліг спати. Мабуть, я і справді виявилася настільки втрачена в просторі, що вирішила пропустити нахабство мексиканця повз вуха.
    Вже підходячи до ліфтів, розчула кроки за спиною.
    — Я піду з тобою, — безапеляційно заявив Леонард. От як я збиралася втекти від нього на орендоване житло?! — Кисла і зухвала пика Ріка споганила мені таку відверту розмову. Боюся, можу не стриматися, мон шері, — Лео повернув до вантажного ліфта, а я спохмурніла. 
    — Ти упевнений, що Рікардо говорив про морг, який на нижньому рівні?
    — Упевнений.
    Відповівши, Лео увійшов до кабіни, а я на секунду затрималася. Хлопець помітив мою нерішучість, і звичайно ж, не втратив можливості підколоти:
    — Ліфт занадто банальне місце для сексу, мон шері. Тому швидше застрибуй і поїхали відвідаємо потойбічний світ.
    — Ти хріново жартуєш, — колюче відповіла і стала поряд з хлопцем.
    — Я не жартував. Зістав дві пропозиції і вичленуй натяк.
    Я ледь щелепи не впустила від такої дикою садомії.
    — У тебе явний надлишок тестостерону і окситоцину. А ще, жахливе почуття гумору, — кисло підмінила.
    — Не збуджує такий екстрим? — він нахилився так близько, що полоскотав диханням вухо.
    — А тебе збуджує? — я занадто різко обернулася. Настільки, що мало не зачепила своїм носом його. — Ти не заспокоїшся?
    — Ймовірно ні, не заспокоюся. Я все ще роздумую. Шанси є. Але не в ліфті. 
    — Пройдисвіт! — процідила рідною і вискочила з кабіни першою.
    Проте не встигла пройти і декількох кроків, як із завмиранням пригальмувала. Все ж морги я дуже не любила.
    — Те, що мертве, померти не може, — замогильним голосом вимовив Леонард і скорчив страшну міну на обличчі.
    Він обійшов мене, а ставши біля дверей в холодильники посміхнувся.
    — Дуже дотепно, — похитала головою, проте зустрівши абсолютно чорний погляд Лео, сторопіла.
    — Мон шері... — він зашепотів крізь усмішку. — Закрий халатик. Боюся не стриматися при тутешніх жителях, і вдатися до гріха прямо тут!
    — Леонарде!! Що ти несеш, заради всього святого? — я мало не зблідла від його безглуздих натяків.
    Він не розуміє, що морг не місце для флірту?
     Мабуть ні, адже відкриваючи двері, Леонард додав:
    — У тебе соски затверділи від холоду. А ще, я вкотре оцінив твій смак стосовно нижньої білизни. 
    Я повільно опустила погляд, а коли помітила, що випирало під темною тканиною легкої водолазки, закусила губи від досади.
    — Прокляття! — вилаялася, а Лео вже увійшовши всередину, підсумував:
    — Трієчка. Люблю цей розмір. Якраз для моїх рук.
    — Ну, знаєш! — я увійшла слідом, та так і застигла.
    Леонард стояв над трупом і перебирав рукавички, які лежали на столі з інструментами. Звичайно ж усі вони марковані розміром. 
    От дурепа!
    — Ти напевно про інше подумала, мон шері? Жах, це ж якою розбещеною особою потрібно бути, щоб про таке в морзі думати?! Mauvais ton!! *(фр. Поганий тон!!)
    Закінчивши з холодною усмішкою на обличчі, хлопець оглянув мене і додав вже абсолютно іншим голосом:
    — У тебе трохи більше другого, а його я боготворю.
    Грюкнувши дверима, присягаюся, я готувалася вкласти вже його на такий стіл!
     А заразом і самій лягти поруч! 
    Адже замість того, щоб послати його по не друкарських літерах, я те і робила, що тільки підігрівала безглуздий флірт!
    Приготувавшись озвучити знатну лайку, цього разу я дійсно остовпіла. Бо коли двері грюкнули, а потім пролунав писк, довелося повною мірою усвідомити, що Лео запудрив мої мізки повністю.
    — Мон шері! Ти ключ-карту з собою узяла? — вираз обличчя Лео змінився занадто нестримно.
    Хлопець заглянув мені за спину.
    — Н-нащо? — заїкаючись запитала, чим викликала напад нервового реготу у Лео.
    Він відверто потішався не лише над моєю тупістю, але і над самою ситуацією.
    — Щоб вийти одного коду мало. Система безпеки не випустить без чіпа, — пояснив.
    Я похолоднішала усім тілом, яке й так почало замерзати. Повільно обернулася до дверей, і з розширеними від переляку очима, усвідомила, що і стільниковий залишила в гуртожитку нагорі.
    — Ми замкнуті... — убито прошепотіла, а Лео, не без сарказму, вимовив:
    — Це доля, мон шері.
    — Ідіть в до біса, студенте Кім-Гальяно!
    — Охоче, тільки двері відкрийте, аспіранте Шевченко.