Читати книгу - "Ліс таємниць"

— Але я хотів… — варто було Вогнесердові насупитись, як малий новак прикусив язика. — Пробач, Вогнесерде. Уже біжу.

Хмаролап гайнув до входу в табір, забувши навіть про свою землерийку.

Вогнесерд залишився на місці. Він просто підвівся і чекав, поки трійко котів наблизяться. Це були Леопардошубка, Мрячконіжка і Каменешуб. Коли до них залишалося кілька хвостів, Громовий вояк гучно запитав:

— Чого вам треба? Чому ви на наших землях?

Хоч йому потрібно було зупинити їх, бо ці коти прийшли на Громові землі непроханими, він усе ж намагався не звучати вороже. Не хотілося заїдатися ще й із Річковим Кланом.

Леопардошубка спинилася попереду, відразу за нею — Мрячконіжка і Каменешуб.

— Ми прийшли з миром, — нявкнула вона. — У наших Кланів є деякі проблеми, які слід владнати. Кривозір послав нас поговорити з вашою провідницею.

Розділ 26

Вогнесерд спробував не звертати уваги на всі свої недобрі передчуття і повів трьох Річкових вояків униз тунелем до табору. Клани нечасто навідували угіддя одне одного, і мало які нагальні справи не могли зачекати до наступного Зборища.

Попереджена Хмаролапом, Синьозірка вже сиділа біля підніжжя Високого Каменя, і Вогнесерда нітрохи не заспокоїло те, що поруч із нею був Тигрокіготь.

— Дякую, Хмаролапе, — нарешті скомандувала Синьозірка, коли Вогнесерд із новоприбулими зайшов на терен. — Віднеси свіжину старійшинам.

Хмаролап, здається, трохи засмутився тим, що його відіслали геть, однак пішов без жодних заперечень.

Леопардошубка наблизилася до провідниці й шанобливо схилила голову.

— Синьозірко, ми прийшли до вашого табору з миром, — почала вона. — Просто є справи, які нам слід обговорити.

Тигрокіготь недовірливо загарчав, усім своїм виглядом показуючи, що він би радше порвав цих зайд на пантлики, аніж став їх слухати. Проте Синьозірка не звернула на воєводу уваги.

— Неважко здогадатися, що вас сюди привело, — нявкнула Громова провідниця. — Але про що ж тут говорити? Що зроблено — те зроблено. Будь-яке покарання для Сіросмуга призначатиме його Клан.

Хоч Синьозірка і зверталася до Леопардошубки, її очі постійно перебігали з Мрячконіжки на Каменешуба. Вогнесерд уперше бачив їх усіх разом, відколи провідниця визнала, що ці Річкові вояки — її діти. І невимовний смуток у очах Синьозірки більше не здавався йому плодом його уяви.

— Правду кажеш, — погодилась Леопардошубка. — Двійко молодих котів наробили дурниць, але Срібнострумка мертва, а про покарання Сіросмуга не мені, та й не моєму Клану вирішувати. Ми прийшли сюди через кошенят.

— А що з ними? — запитала Синьозірка.

— Вони — Річкові, — нявкнула Леопардошубка. — Ми прийшли забрати їх додому.

— Річкові кошенята? — примружилась Синьозірка. — Чому ти так гадаєш?

— І звідки тобі це відомо? — люто вигукнув Тигрокіготь, зриваючись на лапи. — Ви шпигували? Чи хтось вам розповів?

На останній фразі воєвода повернувся до Вогнесерда, але той не зворухнувся. Мрячконіжка теж мовчала, не виказавши його ані поглядом. Не міг же Тигрокіготь знати, що саме він розповів усе Мрячконіжці. А сам Вогнесерд не шкодував про скоєне — Річковий Клан мав право знати.

— Сядь, Тигрокігтю, — муркнула Синьозірка.

Вона також зиркнула на Вогнесерда, і той збагнув, що провідниця напевне здогадалася, хто повідомив Річкових котів. Але вона його не видала.

— Хтозна, може, Річковий патруль усе бачив? Свіжини в купі листя не втаїш. Але, Леопардошубко, — продовжила вона, — ці кошенята наполовину Громові. Одна з наших королев дбає про них. Чому б ми мали їх віддавати?

— Кошенята належать до Клану матері, — пояснила Леопардошубка. — Якби Срібнострумка не померла, вони б виросли в Річковому Клані, навіть не знаючи свого батька. Ці кошенята наші по праву.

— Синьозірко, не можна так просто віддати кошенят! — не зміг не втрутитись Вогнесерд. — Сіросмуг тільки ними й живе.

Тигрокіготь знову загарчав, проте Синьозірка відповіла першою:

— Вогнесерде, цить. Тебе це не стосується.

— Стосується, — наважився нявкнути Вогнесерд. — Сіросмуг — мій друг.

— Мовчати! — шикнув Тигрокіготь. — Тобі що, провідниця має двічі повторювати? Сіросмуг у цьому Клані — зрадник, ніхто. Немає в нього прав ні на кошенят, ні на що інше.

Вогнесерд спалахнув від люті. Чи в Тигрокігтя не було найменшої поваги до горя Сіросмуга? Він рвучко повернувся до воєводи, не кинувшись на нього тільки тому, що поруч були коти з іншого Клану. Тигрокіготь вищирився у відповідь.

Синьозірка люто відмахнулася від них обох.

— Досить! — наказала вона. — Леопардошубко, я визнаю, що Річковий Клан має певні права на кошенят. Такі само, як і Громовий. До того ж кошенята ще маленькі та слабкі. Вони не можуть подорожувати.

Хутро Леопардошубки наїжачилося, а очі звузились до тоненьких щілин.

— Це все відмовки.

— Ні, — наполягла Синьозірка. — Не відмовки. А ти готова ризикнути життям кошенят? Я обдумаю це питання, обговорю з моїми вояками і дам тобі відповідь на наступному Зборищі.

— А зараз забирайся з нашого табору, — гаркнув Тигрокіготь.

Леопардошубка вагалася, наче хотіла ще щось додати. Але Синьозірка ясно дала зрозуміти, що на цьому розмову закінчено. Якийсь час у повітрі ще висіла напруга, однак зрештою річкова воєвода опустила голову й повернулася йти. Мрячконіжка і Каменешуб рушили услід. Тигрокіготь провів їх через увесь терен аж до тунелю.

Коли Вогнесерд залишився наодинці із Синьозіркою, то відчув, як пригасає його лють, але він все одно продовжував її вмовляти:

— Не можна віддати цих кошенят! Ти ж знаєш, як почуватиметься Сіросмуг.

Холодний погляд очей Синьозірки навів Вогнесерда на думку, що цього разу він зайшов далеко.

— Так, Вогнесерде, я знаю, — голос провідниці був напрочуд лагідний. — І я багато на що готова, щоб їх зберегти. Але на що готовий Річковий Клан? Вони битимуться? Скільки Громових вояків захоче ризикувати життям заради кошенят, які наполовину з Річкового Клану?

Вогнесерд похолов від картини, яку йому малювала провідниця. Клани, що воюють за малесеньких кошенят. Або ще гірше — розколотий навпіл Громовий Клан, і вояки, що б’ються одне з одним. Невже це і є приготована Зоряним Кланом доля, про яку казала Плямолистка: «Вода може загасити вогонь»? Можливо, то не паводок знищить Громовий Клан, а коти, що прийдуть із земель за річкою.

— Тримайся, Вогнесерде, — підбадьорила Синьозірка. — Нам не треба битися просто зараз. Я виграла достатньо часу, аж до Зборища. І хто знає, що може трапитись доти?

Вогнесерд не поділяв її впевненості. Проблема з кошенятами нікуди не зникла. Проте зараз йому не залишалось нічого, окрім як шанобливо кивнути й піти до вояцького кубла. «І що я маю сказати Сіросмугові?» — у відчаї думав він.

Перш ніж небом встигла простягнутися Срібносмуга, весь Громовий Клан дізнався, чому