Читати книгу - "Ліс таємниць"

Як і передбачала Синьозірка, думки розділилися. Більшість котів вважали, що чим швидше Клан позбудеться кошенят-напівкровок, тим краще. Проте дехто всерйоз ладнався до бою, адже віддати кошенят означало дозволити Річковому Клану перемогти.

Поки точилися ці розмови, Сіросмуг ніяк до них не долучався, увесь час сидячи у вояцькому кублі. Вояк тільки раз вийшов із нього — до ясел. Коли Вогнесерд приніс йому свіжину, він відвернувся. Сіросмуг нічогісінько не їв, відколи померла Срібнострумка, тож зараз виглядав недужим.

— Ти можеш щось із ним зробити? — запитав Вогнесерд Жовтоіклу, прийшовши до неї ще вдосвіта наступного дня. — Він не їсть, не спить…

Стара медикицька похитала головою.

— Нема трави, яка лікує розбите серце, — промурмотіла вона. — Його лікує тільки час.

— Я почуваюся таким безпомічним, — зізнався Вогнесерд.

— Твоя дружба допоможе, — зітхнула Жовтоікла. — Сіросмуг, може, зараз цього не розуміє, але згодом...

Вона урвала мову, коли з кубла вийшла Попелапка і поклала клубок різноманітних трав до лап Жовтоіклої.

— Оці потрібні? — запитала молода кицька.

Жовтоікла неуважно принюхалась.

— Так, вони. Тобі перед церемонією їсти зась, — додала медикицька, — а я поїм. Я вже надто стара й немічна, щоби йти аж до Високих Каменів і назад, не підкріпившись.

Жовтоікла схилилась до трав і похапцем заходилася їсти.

— Високі Камені? — повторив Вогнесерд. — Церемонія? Попелапко, що діється?

— Сьогодні півмісяць, — радісно нявкнула Попелапка. — Ми з Жовтоіклою рушаємо до Уст Матері, і там я стану справжньою новачкою.

Попелапка грайливо вигнула спинку. Подивившись на колишню ученицю, Вогнесерд відчув неабияке полегшення від того, що вона переборола відчай після смерті Срібнострумки і знову раділа своєму майбутньому, де їй належало бути медикицькою. В очах Попелапки знову грали бісики, однак десь на дні їхніх синіх глибин з’явилася мудрість.

«Вона росте», — подумав Вогнесерд, відчуваючи якийсь дивний жаль. Його запальна, іноді навіть розбитна учениця поступово ставала кицею, наділеною неабиякою внутрішньою силою. Він знав, що повинен радіти долі, яку накреслив Зоряний Клан для Попелапки. Та якась його часточка досі шалено хотіла, щоб вони удвох могли знову вистежувати здобич.

— Я піду з вами сьогодні, якщо захочеш, — запропонував Вогнесерд. — Принаймні до Чотиридерева.

— Ой, справді, Вогнесерде? Дякую! — нявкнула Попелапка.

— Але тільки до Чотиридерева, — застерегла Жовтоікла, підводячись й облизуючись. — Сьогодні біля Уст Матері належить бути лише медикотам.

Стара кішка обтрусилась від пилюки та вийшла на терен.

Вогнесерд, ідучи услід за Попелапкою, помітив Хмаролапа, що вмивався біля новацького кубла. Білий котик побачив Вогнесерда і миттю кинувся до нього.

— А ви куди? — узявся розпитувати він. — А можна з вами?

Вогнесерд глянув на Жовтоіклу, а позаяк та ні словом не заперечила, відповів:

— Чудово. Буде для тебе гарне завдання, ще зможемо щось уполювати на зворотній дорозі.

Отож, прямуючи вгору схилом за двома кицями, вояк пояснював Хмаролапові, куди це вони йдуть і як Попелапка з Жовтоіклою далі вирушать самі аж до Високих Каменів. Там, глибоко в тунелі, відомому як Уста Матері, стоїть Місяцескеля. Коли на неї сяє місяць, вона мерехтить сліпучим сяйвом. Церемонія Попелапки відбуватиметься у цьому неземному світлі.

— А далі що? — допитувався Хмаролап.

— Ця церемонія потаємна, — гаркнула Жовтоікла. — Тож не розпитуй Попелапку, коли вона повернеться. Їй не можна розповідати.

— Але всі коти знають, що Зоряний Клан наділяє медикицьку якимись надзвичайними силами, — додав Вогнесерд.

— Надзвичайними силами! — Хмаролапові очі округлились. Він вирячився на Попелапку, ніби сподівався, що вона просто тут і зараз почне виголошувати пророцтва.

— Не бійся, я буду все тією ж Попелапкою, — запевнила вона лагідним муркотінням. — Це ніколи не зміниться.

Четверо котів наближалися до Чотиридерева, а сонце пекло все дужче. Вогнесерд був вдячний за густі тіні попід деревами, за прохолодну свіжість високих трав і хащі папороті, що огортали його вогнисте хутро. Усі чуття вояка були насторожі, а ще він постійно просив Хмаролапа доповідати, які запахи той відчуває. Вогнесерд іще не забув нападу Тіньового і Вітряного Кланів. Того разу нападники зазнали поразки, проте це не означало, що вони не спробують вдруге вбити Хвостолома. До того ж Вогнесерд майже напевне очікував проблем від Річкового Клану через кошенят Сіросмуга. Він зітхнув. Нелегко було думати про напади і смерть такого прекрасного ранку, коли на деревах шелестіла свіжа зелень, а здобич мало не вистрибувала на дорогу, щоб її спіймали. Проте, незважаючи на тривогу Вогнесерда, коти дійшли до Чотиридерева без жодної лихої пригоди. Коли вони пірнули в кущі, що спускалися до самої долини, Вогнесерд сповільнився і пішов в ногу з нерівними кроками Попелапки.

— Ти впевнена в тому, що робиш? — тихенько запитав він. — Ти точно цього хочеш?

— А ти сам не розумієш, Вогнесерде? — Попелапка, раптом стурбувавшись, зустріла його погляд. — Я мушу вивчити все, що зможу. Щоб ніхто більше не помер через те, що я не зуміла його врятувати, як Срібнострумку.

Вогнесерд здригнувся. Він і хотів би переконати молоду кицьку, що смерть Срібнострумки — то не її провина, але знав: усі зусилля будуть марними.

— І ти станеш щасливою від цього? Ти ж знаєш, медикицям не можна мати кошенят, — нагадав вояк, пригадуючи, як Жовтоікла змушена була віддати Хвостолома і тримати в таємниці свій зв’язок із ним.

Попелапка заспокійливо нявкнула.

— Моїми кошенятами будуть усі коти Клану, — пообіцяла вона. — Навіть вояки. Жовтоікла каже, що в них іноді не більше клепки, ніж у немовлят!

Попелапка підбігла на кілька кроків уперед, порівнявшись із Вогнесердом, і потерлась об його мордочку своєю.

— Але ти залишишся моїм найкращим другом, Вогнесерде. Я ніколи не забуду, що ти був моїм виховником.

Вогнесерд лизнув її вухо.

— Бувай, Попелапко, — лагідно нявкнув він.

— Я ж не назавжди йду, — заперечила сіра киця. — Повернусь завтра до заходу сонця.

Проте Вогнесерд знав, що Попелапка, у багатьох сенсах, справді йде назавжди. Повернувшись, його колишня учениця матиме нові сили, на ній лежатиме нова відповідальність, яку на неї накладе вже не провідниця, а Зоряний Клан. Вони пліч-о-пліч пройшли видолинком аж до чотирьох великих дубів і видерлись на дальній схил, де на них уже чекали Жовтоікла і Хмаролап. Перед котами стелилось неозоре торфовище, на якому холодний вітер ворушив густі вересові чагарі.

— А Вітряний Клан не нападе на вас за те, що ви йдете їхніми землями? — стривожено нявкнув Хмаролап.

— Усім Кланам гарантовано безпечний прохід до Високих Каменів, — пояснила Жовтоікла. — І жоден вояк не наважиться напасти на медикицьку. Зореклане борони! — повернувшись до Попелапки, вона запитала: — Ти готова?

— Так, уже йду, — Попелапка востаннє лизнула Вогнесерда і рушила за своєю виховницею