Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Цілком вірогідно, що він надавав і чіткі розклади по персоналіях, пояснюючи Троцькому та решті, хто є хто у цій грі: командуючий військами — Людендорф, при ньому політрадником — Гітлер, тимчасовий верховний глава Баварії — Кар.

Зрештою, не міг він не повідомити і ключову для Кремля новину про те, що 8 листопада у Мюнхені Кар виступив на велелюдному зібранні у пивній залі Бюргербройкеллер.

На завершення зібрання будівля та й увесь квартал були оточені озброєними гітлерівцями. Сам рейхсканцлер увійшов до зали з кількома сотнями озброєних союзників. Зайняв місце за трибуною і, привітавши присутніх різким коротким жестом, заявив, що баварський імперський уряд повалено і тепер організовується новий уряд — уряд національної диктатури, а отже в загальнонімецькому масштабі владу зміщеного імперського уряду Німеччини він приймає на себе.

Так, у Москві все добре знали. Знали й усвідомлювали ціну такої дружби. Знав, безперечно, про все й Сталін, бо не міг не читати ті доповідні Крестинського…

Позаду нікого підозрілого. Тільки літня фрау котила дитячий візочок на протилежному боці вулиці, не звертаючи жодної уваги на перехожих, та молодик із дівчиною, захоплені розмовою, пройшли повз та й зникли собі за рогом.

Якщо Гінзбург і мав зв’язатися з ним, то вочевидь не зараз і не сьогодні. Самому йти на залізничний вокзал та шукати потрібну камеру зберігання було б чистим безумством. Тому Марко знову озирнувся. Цього разу шукаючи поглядом підходящу місцину, де можна було б присісти на якусь годинку і накрапати матеріал для «Обзервер».

За кілька хвилин він уже стояв на сходах пиварні «Зігфрід», просто перед великою вивіскою з вельми епічним зображенням кострубатого вікінга у рогатому шоломі. Здоровенні вікна пиварні виходили на вулицю. Обідня пора, а у «Зігфріді» тихо, ні душі.

Марко увійшов, здалеку привітався з кельнером за барною стійкою. Той, уздрівши в дверях відвідувача, полегшено видихнув.

— По правді сказати, пане, — промовив кельнер замість привітання, — я вже думав, сьогодні до нас ніхто не завітає. Усім наче пороблено! Жодного відвідувача! — повторив він, швидко схопивши перший-ліпший кухоль, який трапився йому під руку. — Більша половина дня минула — а нікого. Ні на сніданок, ні на обід… — додав, енергійно натираючи той кухоль, наче саме у ньому і була причина. — Така ситуація неабияк пригнічує! — мовив він далі. — Особливо коли інвестуєш у найкращі продукти, щоб догодити клієнтам!

Марко підійшов ближче.

— Ще не вечір, гере…

— Гільперт! — підказав кельнер.

— Ще не вечір, гере Гільперт, — повторив Марко, — завтра у місті буде повно іноземних делегацій, журналістів… Гадаю, кожен буде шукати такої затишної місцинки, як ваша.

Позаду кельнера на стінці бару висів портрет рейхсканцлера і кілька прапорців. Марко лише тепер помітив їх, бо і портрет, і прапорці були занадто маленькими. Непристойно маленькими, наче власник «Зігфріда» прилаштував їх «на відчіпного». Ба більше, коли опецькуватий гер Гільперт стояв за стійкою, то затуляв собою і портрет Гітлера, і прапорці.

— Ви гадаєте? — з надією у голосі перепитав кельнер.

— Звісно, — хитнув головою Марко, — гадаю, вже сьогодні до вечора у вас у «Зігфріді» точно не буде яблуку де впасти. Тільки от… дозвольте вам підказати… Почепіть більший портрет рейхсканцлера! І прапор… краще один, але великий. Як би через скромні розміри отого портретика і прапорців ви не зажили проблем…

Кельнер розгублено пролепетав.

— Так, так, пане… Звісно! То все моя дружина! Замість купити великий портрет фюрера і прапор пристойного розміру… Словом, що з жінок візьмеш! Ви праві, це просто шкідництво якесь! Дякую… Я маю великий достойний прапор. Та й портрет великий знайдеться. Ми вивішуємо їх на вулицю, коли у місті якісь святкування. Але тільки вдень. Знаєте, як воно буває, один такий у мене вже зняли! Просто з древком… Вкрали малолітні розбишаки. Тож я не ризикував почепити і втратити ще й ці дорогі моєму серцю реліквії… А що пан бажає? Кухоль пива, пообідати? — нарешті поцікавився кельнер.

— Я хотів би у вас якусь годинку попрацювати, — відповів Марко, помічаючи, як поволі скисає на обличчі привітна посмішка кельнера, — і пообідати, звісно, — додав Швед.

— То чого б ви бажали? — пожвавішав господар «Зігфріда». — Усе найсвіжіше! І приготуємо миттю! Вважайте, пане, ми чекали саме на вас увесь день!

— Кухоль темного пива, смажених ковбасок з гірчицею та ще якусь закуску. І можливість спокійно попрацювати… — усміхнувся Швед.

— Пан — приїжджий? Журналіст, я так розумію? — поцікавився кельнер, намагаючись зав’язати розмову.

— Так, — не вдаючись у подробиці відповів Марко.

— Здається, пан — іноземець? — не вгавав господар «Зігфріда». — У пана прекрасна вимова, але однаково, ледь відчутний акцент вас видає…

— Так, я у Мюнхені у справах, — відповів Марко. — Я журналіст.

— О, так, звісно! Мабуть, і ви на це зібрання прибули. Мабуть, ви тільки-но з Фюрербау? — гер Гільперт вийшов з-за стійки і провів Марка ближче до вікна, де поодиноко стояв круглий різьблений столик. — Ось тут, біля вікна вам буде найзручніше, — люб’язно промовив він. — Тут добре падає сонячне проміння і писати зручно… Це особливе місце для наших найреспектніших завсідників; тих, що люблять побути наодинці зі своїми думками…

— Прекрасно, дякую, пане Гільперт.

— Хвилин за п’ять-сім подам ваше замовлення, — майже урочисто проказав власник «Зігфріда».

Марко хитнув головою. Скинув плаща, дістав із кишені олівця й записник.

Власне, про що писати? Чого ще не чули у Лондоні? Уся та маячня про «утиски чехами нещасних судетських німців» і незмінну готовність рейхсканцлера їх захищати, котрою години дві їздили по вухах речники Гітлера у конференц-кімнаті, і так давно відома і у Франції, і в Англії.

Але «миротворці» Деладьє і Чемберлен прибудуть завтра до Мюнхена не для того, щоб чітко висловити протест. Навпаки, ялові заяви про підтримку Чехословаччини розчиняться у їхній замирювальній риториці.

На словах і справді виглядало так, наче офіційна Франція й Англія підтримували Чехословаччину. Та разом із тим Марко добре знав настрої європейської спільноти. Для кожного англійця чи француза пам’ять про Велику війну усе ще була занадто живою, а спогади занадто болючими. Тож Чемберлен, як і Деладьє, справді бажали для своїх країн миру за будь-яку ціну. Навіть якщо для цього доведеться Чехословаччину використати як розмінну монету.

Що ж… завтра має багато вирішитися. Не більше, не менше — майбутнє цілої Європи…

Оскільки текст потім ще треба було телеграфувати, з редакцією «Обзервер» у Марка була попередня домовленість: усе, що він сповіщатиме, додаючи в кінці речення вираз «І це тішить!», потрібно розуміти з точністю до навпаки.

Але виглядало так, що весь складений для статті