Читати книгу - "Полювання на чорного дика"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гадаєте, таки буде війна, пане Макміллан? — ще більше стишив голос Сандерс.
— Буде? А хіба вона вже не йде? — зітхнув Марко. — То тільки наш містер Чемберлен усе ще вірить у свої ілюзії, що коли задобрювати Гітлера — війни не буде… Але війна уже почалась. І йде. Поки ми з вами сидимо тут і вислуховуємо оце базікання речників рейхсканцлера.
* * *
Базікання речників рейхсканцлера затягнулося надовго.
Якби не кава, канапки і тістечка, журналісти, «обрані» для цього важливого дійства, почувалися б наче під арештом.
Власне, саме тут, у кімнатці для прес-конференцій будівлі Фюрербау Марко мав можливість відчути на собі всю силу нацистської пропаганди. Палкі «миротворчі» промови Чемберлена видавалися дитячим белькотінням у порівнянні з красномовними асами Гітлера.
Швед ще раз подивувався, що до нього, британського журналіста, замість котрогось з отаких «переконливих» приставили веснянкуватого Дітріха фон Глоффа. Той у своїй простоті і любові до фюрера хоч і перевершував усіх цих гітлерівських речників, але на критичний погляд людини мислячої виглядав досить кумедно. Виглядало, наче такий собі нехитрий стратегічний хід Вальтера Шелленберга. Бо після Дітріхового безперервного базікання про фанатичну любов до мудрого вождя німецької нації конструктивна розмова із самим Шелленергом для будь-кого мала 6 стати ковтком свіжого повітря, моральним відпочинком і автоматично перетворювати останнього на чудового співрозмовника і друга.
Занотовуючи те, що видавалося йому важливим, Марко не переставав думати і про зустріч із Кривицьким. Не мав уявлення, де, коли і як вона відбудеться, хоча утаємниченість така мала сенс: ставши об’єктом полювання совєцької контррозвідки, Кривицький наражав і його, Марка, на небезпеку.
— Маєте якісь плани, гере Макміллан? — фон Глофф з’явився, наче нізвідки, тільки-но Марко разом із іншими журналістами після прес-конференції вийшов до холу Фюрербау. — Як я і попереджав, сьогодні більше нічого суттєвого не буде, — додав він. — Гадаю, основні зустрічі і прес-конференції відбудуться завтра. Тож ви маєте доволі часу, щоб насолодитися перебуванням у Мюнхені. Можу підвезти вас, куди забажаєте, чи порекомендувати гарне місце для обіду.
— Дякую, але, гадаю, я з радістю пройдуся пішки, пане фон Глофф, — усміхнувся Швед у відповідь. — Мюнхен просто-таки зачаровує! Власне, поки моя дружина відпочиває з дороги у люб’язно наданому нам готельному номері, я збирався, як і казав вам, до найближчої пивної, — продовжував він, — де за кухлем доброго баварського пива міг би підготувати матеріал для «Обзервер».
— Як забажаєте, гере Макміллан! — Дітріх хитнув головою, наче вклонився. — Усі запрошені до Мюнхена іноземні журналісти мають власних координаторів, як вам відомо, тож я мусив поцікавитися, чи не маєте у чому потреби, бо маю чіткі інструкції забезпечувати вас усім необхідним.
— Запевняю, пане фон Глофф, усе чудово, — Марко приязно простягнув руку ад’ютанту Шелленберга. — Єдине, ви повідомили про запрошення вашого шефа до остерії… О котрій годині нам із дружиною чекати його з візитом чи… як усе відбудеться?
— Увечері я заїду за вами і фрау Макміллан, — пояснив фон Глофф, — і відвезу вас до остерії. Шеф чекатиме вас там. Це буде о сьомій.
* * *
Значить, о сьомій! Він вирішив не повертатися зараз до готелю. Елізабет почувалася добре і справді планувала зранку пройтися магазинами й пообідати у ресторації поруч, а потім відпочивати. Тож у Шведа з’являвся час, щоб знайти якусь затишну місцинку й підготувати статтю для «Обзервер». Далі телеграфувати текст до редакції в Лондон і тим самим надати можливість Кривицькому, якщо той вже у Мюнхені, «знайти» його. Він же сам сказав, що знає, де його розшукати!
Неспішно прогулюючись, зупиняючись біля газетних розкладок і вітрин із чоловічими капелюхами, маринарками й плащами, Марко не без задоволення відмітив, що за ним не ведеться жодного спостереження. Ніхто не вів його від Кьонінгсплацу. І це було добре. Зрештою, сьогодні в разі чого він не мав на що розраховувати, окрім як на себе самого — уважність, грубу фізичну силу і швидкість власних ніг. Револьвер, ніж — усе зі зрозумілих причин залишилося в номері. Про те, що будь-яка зброя у Фюрербау неприпустима, навіть для самозахисту, йому чи не тричі перед виходом із готелю повідомив Дітріх фон Глофф, натякаючи, що у такому разі і він сам матиме великі неприємності.
Осінній Мюнхен, якщо відійти подалі від Кьонінгсплац, насправді був прекрасним. Наче над світом не нависла тривожна чорна хмара передчуття війни, а сірі колони будівель Королівської площі не прикрашали нацистські штандарти.
Вулиці старого Швабінгу потопали у м’якому золотому світлі, що пробивалося крізь верхів’я дерев, заливало собою тротуари і лоскотало Маркові обличчя, наче Лізині поцілунки. Та все ж його не покидало відчуття, що принишкла тривога витає цими вулицями разом із золотавим світлом. Уявний спокій і умиротворення занадто різко контрастують із побаченим і почутим раніше. Швед мимоволі ловив себе на думці: усе, що відбувалося у гітлерівській резиденції, уся ця просякнута брехнею і ганебним замовчуванням небезпеки атмосфера у конференц-кімнаті Фюрербау, криваві полотна зі свастиками на Королівській площі — усе йому до болю нагадувало завішану червоними знаменами й транспарантами сталінську Москву 1933-го, коли вони там побували з Флемінгом для ведення репортажів із судилища над британськими інженерами «Метрополітен Віккерс».
Так виглядало, що саме у 1933 році і розпочався отой малозрозумілий для світу мерзотний «совєцько-німецький роман».
Невже Сталін, обравши собі такого союзника, не усвідомлював, ким насправді є Адольф Гітлер? Повна маячня! З огляду на те, з якою утаємниченою пристрастю совєцька влада поринула в цю дружбу, та ще доповнивши пробіли відомостями того ж таки Гінзбурга-Кривицького й мсьє Мальтерра, можна було не сумніватися: одіозна персона майбутнього рейхсканцлера привабила увагу «батька народів» давно. Найвірогідніше, ще з осені 1923 року, з часів Пивного путчу, про який так натхненно розповідав юний Дітріх. Саме тоді Гітлер ефектно явив себе усій Німеччині й світові.
Саме так. Тоді!
Дітріх був правий: у ту мить увага всього світу дійсно була прикута до Гітлера. І увага Союзу, що саме спинався на ноги, зокрема. Російський постпред у Німеччині Микола Крестинський не міг у ті непевні дні не доводити до відома совєцького уряду події, що відбувалися на вулицях Мюнхена, не міг не повідомляти про стихійні голодні заворушення в Берліні, не міг не зазначати, що то були криваві і жорстокі нацистські погроми. Так само Крестинський не мав права не попереджати і про те, що вся Німеччина, повалена з ніг економічним хаосом, живе у передчутті активного виступу правих, який може змінити саму долю німецької
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полювання на чорного дика», після закриття браузера.