Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

— Обережно, — сказав головний, — він дикий.

Вони наближалися до мене з усіх боків, тримаючи напоготові сітку та палиці.

І тоді я, дивлячись на головного, піднявши вгору голову і розпрямивши плечі, сказав:

— Я людина.

Вони остовпіли — всі — точно так само, як стори вчора, коли я заговорив. І мені здалося, що світ перевернувся: я втратив відчуття часу, розуміння того, де стори, де люди і хто такий я.

— Я людина, — повторив я, випрямивши спину ще більше.

— Ина, — почув я знайомий голос поруч.

20

Дорман — постарілий, трохи навіть посивілий, але все ще так само стрункий, сидів за великим столом, затуленим від яскравого сонця кроною великого дерева, на якому було багато жовтих довгих плодів. Він теж був у майці і в шортах. На ногах — сандалі.

— Ради Бога, вибачте, — сказав він, виходячи мені назустріч.

Я був теж в шортах і в майці, взутий у легке взуття. Абсолютно чистий, вимитий, пахнув кремами.

— Сідайте, будь ласка. Віскі? Амарето? Джин?

— Віскі, — сказав я.

Одяг — навіть такий, символічний, — мене дивно сковував: хотілося скинути його і залишитися голим.

— Тут повно диких сторів, які перетинають гряду в пошуках їжі. Вони навіть нападали на наш табір.

Через двір раз у раз проходили люди, що мали виконати якісь завдання. Я вже встиг помітити: селище нагадувало чітко організований, підпорядкований єдиній волі мурашник.

— Що ви робите з тими, кого ловите?

— Що? — він посміхнувся. — Гей, Вікторе! Підійди-но сюди.

Молодий рослий чоловік з акуратно підстриженим світлим волоссям, який проходив поруч, підійшов до нас.

— Ти вже закінчив ремонтувати сідло?

Той кивнув.

— Ось пан цікавиться, що ми робимо зі спійманими сторами.

Хлопець посміхнувся: і з дитячої його усмішки я вже про все здогадався.

— Ти задоволений життям у нас?

— Дуже, — сказав хлопець. — Можна йти?

— Так.

Він говорив майже, як людина.

— Так, це колишній стор, — сказав Дорман. — Він у нас три роки. А є набагато здібніші за нього. Вони всі у нас з часом починають говорити, — ми розробили спеціальну методику. Свій логопед. Звичайно, говорити, як ми, їм уже, бідним, навряд чи вдасться...

Він зітхнув: і це зітхання мені більше сказало, ніж усі йо­го теорії.

— Бідні вони, — сказав Дорман. — Їм не дали достатньо розвинутися в перші, найважливіші, роки, коли формується мозок. Але вони у нас читають, — пожвавішав він. — З деякими ми можемо навіть говорити про політику, про Рейх. Багато хто розуміє добре свою і нашу загальну ситуацію. Це при­голомшує. Для цього не шкода життя. Знаєте, чому нас вирішили знищити?

— Знищити? — запитав я.

— Так, ВКР. Чому вони ніколи не погодяться, щоб ці на­ші експерименти зі сторами було оприлюднено?

— Здогадуюся, — відповів я.

— Ця маленька правда, заради якої ми всі тут живемо, має надпотужну енергію. Ви навіть не уявляєте. Вона підриває — в одну мить! — їхній побудований на брехні та на приспаній совісті кошмарний світ... Але повернімося до вас.

Він присунувся ближче.

— Ось ваше віскі.

Він налив мені на дно склянки, і я ковтнув знайомого напою.

— Я читав ваші статті в «Пошуку істини». Мені вони сподобалися. Ви — з нами?

— Що це означає? — запитав я.

— Ви готові підкоритися дисципліні, яка панує в цьому таборі, й виконувати завдання, що їх вам даватимуть? Попереджаю: вони далеко не завжди будуть гідні вашого досвіду та розуму.

— Підкоритися дисципліні?

Я не знав, що відповісти. Я йшов до цього табору як до останнього порятунку — як до якоїсь невизначеної й тому прекрасної мети, яка кликала кудись в далину. Але раптом я відчув, що з мене хочуть зробити гвинтик — нехай і «заради служіння благородній справі». Я — вільна людина — мав «добровільно» комусь підкоритися. Зайняти в цій їхній структурі якесь місце: в останніх рядах. Я ще був сповнений тієї дикої свободи, яку пережив під час походу.

— Я вас зрозумів, — посміхнувся Дорман. — Добре, я вам розкрию один...

Він не встиг договорити. У цей час хвіртка заскрипіла, і я побачив Машу: в легкій червоній сукні, у світлих туфельках, зі стрічкою, яка перехоплювала її підстрижене — тепер рівно — золотисте волосся.

Вона впізнала мене здалеку і кинулася бігти, невміло вивертаючи туфельки.

— Ну, що ти, дурненька, — сказав я, притискаючи її до себе. — Все добре. Все буде добре.

Я глянув на Дормана. Його обличчя теж сяяло від якоїсь радості.

— Я так і думав, — сказав він, продовжуючи посміхатися, — я радий за вас. Ти, я думаю, швидко подружишся з Ганною. Ганно! Вийди на хвилинку!

Через мить на порозі з’явилася жінка — теж у сукні, з волоссям, заплетеним у довгу косу.

— Познайомся, це... — він подивився на мене.

— Маша, — сказав я.

— Маша, — повторив Дорман. — А це Ганна.

Жінка спустилася з порога.

— Здрастуйте, — сказала вона. — Дуже приємно вас бачити.

— Мені — теж, — сказав я. — Я бачив вас ще на тих зборах редакції, в «Голосі Рейха»...

— А... — вона чомусь почервоніла. — Боже, як це було давно, — і вона махнула рукою (зовсім, як людина!). — Я то­ді ще погано говорила.

— Тепер ви говорите чудово.

— Дякую. Але мені ще багато треба працювати. Може, принести що-небудь поїсти?

— Ні-ні, — сказав я, — спасибі, ми щойно поїли.

— Ганно, — сказав Дорман, — може, ти могла би поспілкуватися трішки з... Машею, поки ми тут закінчимо нашу розмову?

Мені було шкода розлучатися з Машею, що прилипла до мене, але не було виходу.

— Не бійся, — сказав я, — Ганна тобі дещо покаже, розкаже. А я, — я показав на себе, — я тут. Чекаю тебе. Тут — тебе!

Переляк, який було з’явився у Маші, минув, і вона, зніяковіло посміхнувшись, підвелась і пішла слідом за Дормановою дружиною, яка легко тягнула її за руку.

— Так про що ми говорили? — Дорман сів на своє місце. — А, я вирішив відкрити вам одну важливу таємницю, яка допоможе вам визначитися, що вам робити. Але ми, знаєте, нікого не примушуємо. Та, можливо, — він хитро подивився на мене, — хай вам це розповість дехто, кого ви ­знаєте краще, ніж мене.

Я здивовано подивився на нього.

— Ходімо.

Він повів мене кудись за ріг — до сусіднього будинку.

Підійшовши до хвіртки, він крикнув:

— Гей, господарю! Можна на хвилинку?

Двері відчинились, і на порозі з’явився... Дубов.

21

— Отже, ти втік? — я затягнувся цигаркою, яку мені запропонував Дубов.

Ми стояли в будинку біля відчиненого вікна — за вік­ном, на деревах, на різні голоси виспівували пташки. Адже це вже десь було, зовсім недавно. Так, це було в моєму домі. Саме так ми стояли