Читати книгу - "Барва чарів"

відрізку, не чув такого брязкоту, відколи п’ять років тому в Тин занесло великого кракена. Він висунувся зі своєї хатинки, яка через брак зручного острівця була збудована на дерев’яних стовпах, устромлених у морське дно, і втупився в темряву. Раз чи два йому ввижався рух у далечіні. Відверто кажучи, він мав би поплисти й подивитися, яка причина того шуму. Але в холодному й сирому мороці це здавалося вкрай поганим задумом, тож Тертон грюкнув дверима, огорнув шалені дзвоники якимось мішковинням і спробував знову заснути.

Усе було марно, бо тепер дринькало навіть горішнє пасмо Тину, мовби об нього билося щось велике й важке. Подивившись кілька хвилин у стелю та з усієї сили намагаючись не думати про величезні довгі мацаки й завбільшки з озерця очі, відрізковик задмухав ліхтар і прочинив на шпарину двері.

Щось просувалося вздовж Тину великими стрибками, що покривали за раз кілька метрів. Ось воно виринуло перед ним і Тертон умить побачив дещо прямокутне, багатоноге, з пелехами водоростей і — хоч не було зовсім ніяких рис, за якими це можна було здогадатися — ще й неабияк люте.

Чудовисько промчало крізь хатину, розбивши її на друзки, однак Тертон уцілів завдяки тому, що зловився за Межтин. За кілька тижнів бідолаху звідти підібрав рятувальний флот, а згодом він утік із Крулу на викраденій лінзі (адже заробив неймовірну гідрофобію) і після багатьох пригод нарешті дістався до Великого Нефу: такої сухої місцевості на Диску, що в ній аж були від’ємні опади, і все одно там йому здавалося страшенно волого.

— Ти пробував двері?

— Так, — відповів Двоквіт. — Вони замкнені так само, як і того разу, коли ти питав. Але тут є вікно.

— Чудовий шлях утечі, — пробурмотів Буйвітер зі свого сідала на середині висоти стіни. — Ти ж сказав, що воно виходить понад Краєм. Стати крок і нурца в космос, та? Замерзнути на бурульку чи на шаленій швидкості ляпнутися на інший світ, або шугонути в саме полум’яне серце сонця?

— Варто спробувати, — мовив Двоквіт. — Хочеш галетку з водоростей?

— Ні!

— Коли будеш спускатися?

Буйвітер огризнувся. Частково від збентеження. Закляття Ґарартри було тим рідкісним у використанні й важким ув опануванні «Атавариним ґравітаційним сум’яттям», унаслідок якого Буйвітрове тіло на час тривалості чарів було переконане, що «низ» — на відстані дев’яноста градусів від того напрямку, який мешканці Плаского світу здебільшого вважають нижнім. Тобто бідолаха фактично стояв на стіні.

А тим часом пожбурена пляшка висіла собі в повітрі за кілька кроків. У її випадку час… ну, не зовсім зупинився, але в декілька разів сповільнився, і її траєкторія наразі зайняла кілька годин та дрібку сантиметрів, наскільки зауважили Двоквіт і Буйвітер. Скло виблискувало в місячному сяйві. Буйвітер зітхнув і спробував зручніше вмоститися на стіні.

— Чому ти аніскілечки не хвилюєшся? — образливо запитав він. — Адже нас уранці принесуть у жертву якомусь богу чи ще казна-чому, а ти просто сидиш тут і наминаєш канапки з рачками.

— Я думаю, що якось буде, — сказав Двоквіт.

— Маю на увазі, що ми ж навіть не знаємо, за що нас збираються вбити, — продовжував чарівник.

— А тобі того хотілося б, так?

— Це ти сказав? — запитав Буйвітер.

— Що саме?

Двоквіт схвильовано глянув на нього.

— Я Двоквіт, — сказав він. — Ти ж це пам’ятаєш?

Буйвітер схопився за голову.

— Це таки сталося, — простогнав він. — Я вже гублю клепки.

— От і чудово, — промовив голос. — А то тут дуже тісно.

Закляття, що пришпилило Буйвітра до стіни, щезло з ледь чутним «пук». Той лантухом звалився на підлогу.

— Обережно… Ти мене ледь не розчавив.

Буйвітер звівся на лікті й сягнув у кишеню. Коли вийняв звідти руку, то на ній сиділа зелена жабка, її очі дивно блистіли в напівтемряві.

— Так? — озвався Буйвітер.

«Поклади мене на підлогу й відійди», — кліпнула жабка.

Чарівник так і вчинив, і ще й відтягнув зачудованого Двоквіта.

У кімнаті стемніло. Почулося завивання вітру. Звідкись з’явився серпантин зелених, пурпурових та октаринових хмарок і почав хутко закручуватися навколо припалого до землі земноводного, водночас випускаючи маленькі блискавиці. Невдовзі жабка зникла в золотистому тумані, що почав набирати форму стовпа, заповнюючи приміщення теплим жовтим світлом. Усередині нього виднівся темний, незрозумілий силует, який на очах у присутніх майорів і змінювався. І весь той час чулося високе, від якого аж мізки заверталися, ниття величезного магічного поля…

Як раптово той чарівний вихор з’явився, так само він і зник. А на тому місці, де сиділа жаба, була… жаба.

— Неймовірно, — мовив Буйвітер.

Жабка докірливо дивилася на нього.

— Оце диво, — розчаровано сказав Буйвітер. — Жаба чарівним чином перетворилася на жабу. Пречудово.

— Оберніться, — почувся голос позаду них. І голос той був м’який, жіночий, що ніби аж вабив, такий голос, з яким можна було й по чарчині перехилити, однак він лунав звідти, звідки його бути не могло. Ті повернулися, майже непорушно, мовби двійко статуй на постаментах.

У передсвітанковому світлі стояла жінка. Вона неначе… Вона була… Вона мала… Що не кажи, а вона…

Пізніше Буйвітер і Двоквіт не могли зійтися бодай на чомусь у її описі, хіба на тому, що була дуже вродлива (але чітко стверджувати, які саме риси робили її вродливою, вони не могли) і мала зелені очі. Не такі світло-зелені очі, як бувають зазвичай, а чисто зелені, як смарагди, і переливчасті, як крильця бабки. А Буйвітрові був відомий той правдивий чарівний факт, що жоден бог чи богиня, якими би примхливими чи вередливими не були в інших питаннях, не могли змінити колір чи вигляд своїх очей…

— Уд… — почав було чарівник, але вона підняла руку.

— Ти ж знаєш, що коли промовиш моє ім’я, то я мушу піти, — прошипіла вона. — І, безсумнівно, пригадуєш, що я саме та богиня, котра приходить тоді, коли ніхто не кличе?

— Ее, так. Здається, — прохарамаркав Буйвітер, намагаючись не дивитися їй у вічі. — Це ж тебе називають Панною?

— Так.

— То Ви богиня? — захоплено озвався Двоквіт. — Я так хотів побачити колись якусь богиню.

Буйвітер напружився, чекаючи вибуху гніву. Та натомість Панна просто всміхнулася.

— Твоєму другові чародієві слід нас познайомити, — сказала вона.

Буйвітер кашлянув.

— Ее, та, — промовив він. — Це