Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

* * *

Вони ледь не запізнилися на традиційну «п'ятихвилинку» перед початком робочого дня. Бігли всю дорогу, тримаючись за руки, але біля входу в лікарню Остап зупинився, поправив комір її пальто та тихо запитав:

— Зайдемо разом, чи ти поки що хочеш не афішувати наші стосунки?

Яна затамувала подих при слові «стосунки». Вона розуміла, що питання в Остапа виникло після її вчорашньої реакції на плітки. Невпевненість тривала усього мить. Яна взяла чоловіка попід руку й потягнула за собою.

— Пізніше розберемося.

Вони прибігли в зал для засідань захекані та щасливі, і зрозуміли, що вільних місць немає. Тепер їм з Остапом доведеться стояти на очах у всього колективу. Як не дивно, Яну ця обставина зовсім не турбувала.

Вона зауважила, що Сергій та Дубовський зайняли для неї місце — єдине вільне крісло в залі. Вороний вже помітив її й кинув похмурий погляд з-під брів. Віталік же махнув рукою, пропонуючи приєднатися, але Яна похитала головою. Дубовський щось шепнув Сергієві на вухо, і той кивнув, але більше не обертався. Віталік же продовжував поглядати в їхній бік.

Яна розуміла, що на неї чекає допит, і сподівалася, що до того часу придумає, що сказати. Остап не міг не помітити цієї німої розмови й тихо зауважив:

— Ти впевнена? Може, все ж сядеш поруч з... друзями?

Їй не хотілося залишати його ні на мить, але, можливо, сам Остап...

— Послухай, може, це ти не хочеш, щоб нас бачили разом? Ти вже два рази про це запитав.

— Навіть не думай про таке. Цієї ночі ти стала моєю. Розумієш, що це означає?

— Що ж?

Яна з нетерпінням чекала на відповідь. Вона здогадувалася, що мав на увазі Остап, але хотіла почути це від нього. Одна справа гадати, зовсім інше — знати напевно, щоб не приймати бажане за дійсне.

— Тепер я завжди буду поруч. Принаймні, намагатимуся. Але подумки не покину тебе ні на хвилину.

— Це присягання?

Вона спробувала додати в інтонацію дещицю легковажності, щоб питання пролунало не надто серйозно, проте її голос зрадливо затремтів.

— Можеш вважати й так. Це — моє найбільше бажання.

Яна не знала, що відповісти. Їй хотілося сказати, що це і її бажання теж, але вона стрималася.

Вони підпирали стінку біля самих дверей. Стояли поряд, настільки близько, наскільки це дозволяли пристойності. Остап непомітно обіймав її за талію й малював кінчиками пальців кола, немов залишаючи на шкірі гарячі сліди. Черговий лікар вже почав доповідати про минулу ніч, але Яна постійно відволікалася, згадуючи власні відчуття й очікування. А ще її дуже цікавило, як все це відбудеться наступного разу.

Вона поглянула на чоловіка поруч із собою, і той одразу повернув до неї голову. Легка посмішка на красивих губах, що подарували їй незабутню насолоду, немов обіцяла: наступного разу буде набагато краще.

* * *

— Ти втратила розум, Яно?

Остап пішов в хірургію, а дві її «тіні» залишилися, і, вочевидь, збиралися зіпсувати настрій.

Ото вже ні!

— Можливо. Ти його знайшов?

— Мені не до жартів, — Сергій зупинив її біля вікна й не давав можливості піти, утримуючи в полоні руку. — Тобі теж потрібно поставитися до того, що відбувається, серйозніше. Забула, як ще вчора ридала?

— До речі, на моїх грудях, — вставив п'ять копійок Віталік, відрізаючи їй шлях з іншого боку.

Вороний неприязно зиркнув у його бік і прошипів:

— Дуб, іди від гріха якнайдалі. Ти свою місію вчора перевиконав.

— Нікуди не піду. Мені теж цікаво.

Сергій закотив очі, але продовжив, вже звертаючись до Яни:

— Так що?

— Я нічого не забула.

— І?

— Що?

— Досить викручуватися! Навіщо ти... заграєш з цим «закордонним» на очах у всіх?

— Ніхто крім тебе не звернув уваги. Всі дивилися на головного лікаря.

— Я звернув, — зронив Віталік.

— От бачиш? Нас вже двоє.

Не так вже й часто Дубовський та Вороний об'єднують свої зусилля. Треба ж такому статися, що саме в цьому питанні між ними панувала одностайність.

— Не треба було махати руками на весь зал, тоді ніхто б не поглянув у наш бік.

Яна сердилася, що друг втручається в її особисті справи — та ще й настільки відверто. Лише думка про те, що він турбувався про неї — вчора й сьогодні, примусила Яну стриматися і не висловитися більш різко.

— Наш?

— І наскільки ви близькі?

Саме ці два, вимовлені дуетом, обурливі запитання стали для Яни останньою краплею в її величезній чаші терпіння.