Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Перед очима миготять видіння, але так швидко, що я не можу в них розібратися. Поле бою, засіяне трупами, руки в крові, такій червоній і теплій, що я відчуваю її навіть коли оговтуюсь. Судомно ковтаю повітря ротом і по хвилі болю, що накрила мене, розумію, що це не сон.

Пора закінчувати спілкуватися із сіренькими монстрами. До речі про це, рука начебто на місці, пальці перевіряю, теж цілі. Це він мене так налякати вирішив? А я ж насправді повірила, досі тремчу всім тілом. Чи це страх через видіння? У голову закралася дивна думка, що видіння якось пов'язані з сіреньким і нашим, так би мовити, весіллям.

А власне де мій, прости Спаситель, чоловік? Схоже, я перебуваю все на тій же галявині з поваленим деревом. Зовсім поруч мирно потріскує багаття, але ніякого сіренького поблизу не спостерігається. Однак, знаючи цього монстра серед монстрів, можу припустити, що він десь поруч. Здається, я навіть чую його злісне шипіння. От тільки звідки?

Ох, як усе болить! Кісточки мої бідні. Ну що за нелюд! Як так можна з жінкою, з дружиною, на його думку, чинити?! Усе тіло ниє. Рани від його кольчуги болять! Та ще я шалено зла! Як він міг, так про мої страви висловитися, мерзенний завойовник! Судячи з того, що і щоки болять, цього разу монстр перевіряв, чи не придурювалася я.

За шипінням, що пролунало зовсім близько, здогадалася: він десь за деревом і з щирого серця лається на мене, і мови знати не потрібно, однієї інтонації достатньо, щоб це зрозуміти. Якщо встану, він може відрізати мені пальці або руку, як і обіцяв.

Прикинуся сплячою можна, але він звісно, захоче знову мене перевірити, й не факт що я його перевірку пройду. Але й тікати теж не варіант, він так легко знайшов мене того разу, та й прибити його ще хочеться.

Натужно зітхаю, розуміючи всю кепську сутність свого буття. Мене почули, бо захрустіли гілки, і монстр серед монстрів раптово з'явився з-за дерева, нависши над мною. Вереск жаху вирвався сам собою, аж поки не зрозуміла, що його волосся лоскоче мені обличчя. Треба ж, він не в шоломі, розумію причину цього, коли помічаю великий рожевий синяк на його підборідді. Його чорні очі дивляться на мене зле. Ось-ось мене розірве, а я не можу відірвати погляд від синця у формі сердечка на його підборідді. Як він таким-то вийшов? Та ще й рожевий. Чесно, я намагалася стримати сміх, поки він не зашипів щось нерозбірливе. Припиняю сміятися сама, поки мені не допомогли, і швидко роблю серйозний вираз обличчя.

- Ти сам себе зі сторони бачив? Навіщо було підходити так близько й мене цим лякати?! - наїхала на нього, поки не оговтався після мого сміху.

- Ти, - протягнув він із невдоволенням, немов може бачити мене наскрізь.

- Я, - трохи недоречно посміхаюся, поки пальці намацували поруч гілку з багаття.

- Я ж сказав тобі не торкатися до мене, - накрив він на мене з докорами, розтягуючи шиплячі звуки в словах.

Здається мені, що він трішки злий через синець, це добре, бо я теж ще зла.

- А я й не торкалася, я била тебе, - нахабно посміхаюся і, поки він не очікує, б'ю його по голові гілкою, що у вогні.

Довгі патли спалахують, але швидко гаснуть, а металева рукавичка стискає моє горло. Чому я витягнула таку коротку гілку?! Він не душить мене, не стискає клішню, але від кожного мого руху на шиї з'являється поріз, що палить, як вогонь.

- Раз уже ти така дурна, - усміхається краєм рота, - я поясню тобі, чому ти не повинна мене чіпати.

От треба було щось запідозрити за цією страшною посмішкою, але я якось не встигла. Прохолодні губи притулилися до моїх, злегка прочинених від подиву, і гидота, що замість язика в нього, увірвалася в рот. Цього разу блювотних позивів не було, бо одразу за поцілунком наступило видіння.

Навколо багато тіл, тисячі й тисячі, все поле вкрите ними. У повітрі витає сморід гниття і поту, у роті присмак крові. Усі чогось чекають, вони стоять позаду, ціла армія сіреньких. Підіймаю вгору меч, величезний, довгий, меч монстра серед монстрів. Натовп за мною кричить "ВПЕРЕД", але ми не рухаємося. Настає темрява, вона затуляє сонце і накриває армію противника, ледве помітну вдалині, на іншому кінці безкрайнього поля.

На багато кілометрів навколо жодного дерева, наче ми в степу. Під ногами хрумтять чужі кістки, поки йду вперед, неповоротко тягнучи меч за собою. Армії зближуються, вершники обганяють мене, першими починаючи бій. Уже бачу ворожих вершників, у сіро-блакитній амуніції з сокирами напереваги. Здається, це спорядження Ледвіги, кольору їхнього прапора. Підхоплюю меч, відчуваю щось дивне, віддалено схоже на голод. Замахуюся і розрубую одразу двох: коня, вершника. Тварина ірже, кричить у передсмертній агонії. Але цей звук зникає в тисячі інших звуків, що різко вдаряють по вухах з початком бою. Заношу меч, щоб добити коня, і вершника, та мигцем дивлюся на нього. Шолом упав з його голови, вузькі очі, бліде миловидне обличчя, виходець із Ледвіги. Він намагається затиснути рану руками, але вже надто пізно, кишки назад не збереш. Ця картина не викликає в мені жодних почуттів, мені все одно. Один удар, і голова вершника покотилася по мертвих тілах, що лежать неподалік, а я йду далі, наступаючи на рештки воїнів Анталти та Ледвіги, немов на падло під ногами.

Мене відпускають, видіння зникає, натомість власні почуття повертаються. Відштовхую від себе монстра і ледве встигаю піднятися на карачки, перш ніж шлунок мене підводить. Перед очима вперто стоїть картина з підлітком із Ледвіги та цілої гори трупів. Блювотні позиви не припиняються, навіть коли в шлунку нічого не залишається. Мене обдає вугіллям, коли монстр гасить ногою багаття.