Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

— Правду, значить… — я ще трохи помовчав, вирішуючи, чи варто посвячувати Клима у свою таємницю? Хоча, чому ні? Про неї вже знає стільки народу, що ще один нічого не змінить. — Гаразд. Тільки за арбалет не хапайся одразу. Коли її почуєш.

— Та не тягни вже, — пробурчав господар.

— Витязя справді врятував велетень. Справжнісінький. Можу заприсягтися…

— От же… — гмикнув зброяр. — А я думав, брешуть… Трясця… Еее… Стривай. А чому я через це мав у тебе стріляти?

— Бо той велетень — я.

У темряві не було видно, що саме робить Клим, але по тому, як він засопів, стало зрозуміло, що попередження не було зайвим.

— Свиня собача… — згодом пробурмотів зброяр. — Хочеш сказати, що ти чудовисько з Проходу?

— Приблизно так ви нас і називаєте. Ось тільки з чудовиськом не можу погодитись. Та й ти сам бачиш, що я звичайна людина. Он і Зориця збрехати не дасть.

— Він хороший, — одразу озвалася дружина. — Він мене врятував від грабиці. І від ганьби… — додала тихіше.

— Бабу я ще питатиму, — пробурчав Клим. — Сам не сліпий. Але про звичайність ти дарма, Степане. Звичайні люди не мають звички у велетнів обертатися.

— Або можливості... — уточнив я.

— Себто?

— Адже я не народився таким. Теж був звичайнісінькою людиною. Як усі… А потім, хтось… до речі, досі не знаю, хто… наклав на мене закляття. І я, у моменти сильного хвилювання і гніву, почав перетворюватися на велетня. Але… при цьому я не втрачаю розуму, не звірію і чудово розумію, що й навіщо роблю. Кого треба покарати чи убити, а хто — свій. Отже, якщо наслане на мене закляття мало стати карою, то хтось сильно помилився. Сам поміркуй, хіба ти не хотів би мати можливість, на якийсь час ставати сильнішим і невразливішим? Хоча б у тому бою, коли тебе поранили?

— Не завадило б, — кивнув Клим. — Не мучився б півжиття калікою… А до нас ти навіщо приперся? Жив би у своєму світі.

— Випадково… там, звідки я прийшов, ми теж із лицарями воюємо. Того дня моєму загону вдалося захопити їхній замок… Там провали-переходи — звичайна річ, їх називають порталами, і використовують для переміщення з одного місця в інше, з міста в місто або із замку в замок. А не для подорожі між світами. Загалом, один із наших ворогів спробував втекти, стрибнувши в портал… я, згарячу, сунувся за ним. І опинився тут. Причому, моєї думки та бажання ніхто не питав. І до речі, кому з нас гірше: вам — що побачили чергове чудовисько, чи мені — якщо я, фактично, втратив усіх рідних і друзів… це ще питання.

Від несподіваних почуттів голос здригнувся, а миттю пізніше я відчув ніжний дотик теплої долоні Зориці.

— Навіть не знаю, що сказати… — озвався зброяр.

— А й не треба нічого казати, — махнув я рукою. — Просто повір, що я не чудовисько зі страшної казки, а така ж як і ти людина. А ще — я теж не люблю всіх цих геррів-лицарів і хочу помститися за безневинно пролиту кров мешканців Ведмежого Кута. Але, для цього мені потрібна твоя допомога. Згоден?

— Що ти мене, як дівку на сіновалі вмовляєш? Адже одного разу вже допоміг. Міг би й не питати… — пробурчав Клим.

— Тоді ти багато не знав. Нині все інакше.

— З чого б це раптом? Якщо хтось хоче насипати солі під хвіст цим собачим свиням, то все інше не має значення, — несподівано зло промовив зброяр. Мабуть, незважаючи на майстерність і дружину, що любила його, жилося росичу серед германців не надто спокійно. — Кажи, що треба і, якщо це в моїх силах, вважай, уже зроблено.

— Власне, нічого надзвичайного… — заспокоїв я жестом Клима, що незграбно намагався підвестися. — Мені потрібна лампова олія. Хоча б зо три літри. І кресало…

— Червоного півня хочеш пустити? — з розумінням перепитав зброяр.

— Не все ж їм наші села палити. Нехай самі скуштують своєї випічки.

— Сподіваюся, не село?

— Я, може, й чудовисько, але все ж таки не настільки. Донжон…

— Добре, — з полегкістю промовив господар будинку. Схоже, його неприязнь на односельців не поширювалася. — Але не маю стільки… Літр, може й знайду. Та й то… Днями якраз має купець заїхати, що в мене арбалети бере. Він і припаси привозить. Гас я теж замовив.

— Літр мало… Може, не розгорітися як слід. Все-таки дерево товсте.

— Гм… Гаразд. Тоді схожу до сусідів. Позичу…

— Не годиться, — я знову повернув його на місце. — Коли донжон згорить, і про пожежу розпитуватимуть, сусіди можуть згадати, як ти якраз перед цим гас позичити просив. А коли його в тебе не знайдуть... Сам розумієш. Не поспішай у петлю.

— А що ж робити?

— Смалець знайдеться?

— Зі шкварками чи без? — машинально уточнив Клим.

— Ага, — посміхнувся я. — З часником та цибулею…

— Тьху… — сплюнув зброяр. — Не збагнув одразу… Зрозумів. Є. Два повні глечики.

— Досить і одного. Де?

— У темряві не знайдеш. Сиди, не плутайся під руками...

Клим, покректуючи, встав і застукав милицями по підлозі... Загримів посудом у кутку, потім — в іншому місці і, згодом, виставив переді мною на стіл великий глиняний гарнець, літра на три, і маленький, з вузьким горлом, глечик, на зразок амфори. Що хоч і був заткнутий квачом, а все ж таки видавав характерний запах. Гас.