Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Вже не особливо ховаючись, час пішов на секунди — навряд чи встигнуть кнехти зрозуміти, що відбувається. А зрозумівши, якось мені завадити.

Різко зачиняю двері в кімнату і підпираю їх сулицями, встромляючи вістрям у підлогу, а держаком, під кутом у поперечну дошку дверей. Сулиць не шкодую. З запасом…

— Гей! Карле! Це ти? — чути зсередини здивований голос. — Ти що робиш? Навіщо двері запер?

— Я… я… — сподіваюся, що крізь щільно закриту стулку голос не впізнати. Не те щоб перейнявся, але зайва фора в часі не завадить. — Та тут… Неважливо… Зараз…

Так, а тепер приступимо... Гас розлити в двох кутах, смальцем обмазати дошки, там, де полум'я дістанеться в першу чергу. Ще що? А, так... З найближчої кімнати виношу в'язанки стріл і складаю копичкою... поруч, щоб швидко спалахнули, але не придавили полум'я, кидаю набиті соломою матраци... Пора.

Кресало не підводить, видає іскру відразу. Роздуваю трут... Підношу до калюжі гасу.

Уфф! Добряче спалахнуло. Так і без рослинності на морді обличчя залишитися можна.

— Ти що робиш, ублюдок?!

Різко розвертаюся на окрик і бачу ще одного кнехта, що спускається східцями з третього поверху. І головне, сволота, меч вже з піхов тягне. А я — стою навколішки і ніяк не встигаю підхопитися.

А, власне, навіщо? Мить, і я кидаюся йому в ноги, як воротар, що намагається відібрати м'яч у нападника. Тільки ціль у мене інша. Хапаю кнехта за чоботи, смикаю… — і він валиться навзнак. Та так вдало, що хрускіт потилиці, якою приклався до верхньої сходини, лунає на всю вежу.

Ось і добре. А тобі, Степане Батьковичу, догана із занесенням. Що не перевірив верхній поверх. Виявився б кнехт вправнішим, усе могло б закінчитися набагато сумніше і фатальніше.

Гаразд. Не час рефлексувати. Досвід — син помилок…

Трясця… А добре палає. Жарко…

Ну, гори, гори ясно, щоби не погасло.