Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

-Що ми маємо зробити, аби пройти випробовування?- Запитала Мірабель. 

-Вийти з лісу. А з нього вийти можна лише одним способом – відчинити двері ключем, який вам і треба знайти. Відшукайте Відьмову Лозу. Вона допоможе.

-Відьмову Лозу…- Лелейн подивилася у небо.- Чи значить твоя підказка те, що ми маємо слідувати легенді?

-Не знаю.- Відповіла Ши.- Це ваше бачення гри. Однак, краще сім разів подумати ніж зразу припуститися помилки. Нехай не щастить.

   Голос замовк так само різко, як з’явився. У лісі запанувала мертва тиша і лише спантеличені погляди один одного кричали про допомогу гучніше аніж будь-коли. 

-Коли я уявляю, що наші тіла лежать десь на землях Летючих Лісів і їх будь-якої миті можуть знайти та захоронити, то після таких думок гра вже не здається такою страшною.- Сказав Вієро, помітивши, що всі не в гуморі. Насправді, він сам ледь тримався.

-Дуже допомогло.- Саркастично відповіла Лелейн.

-Що ж, пропоную почати пошуки.- Мірабель закинула розпатлане волосся за спину і попрямувала у невідомому напрямку, прибираючи зі свого шляху гілки плакучої верби.

-Природо, якби ж ви з Почуттям були зараз тут.- Ніко пішов за нею, базікаючи щось до себе.- Я безліч разів пожалкував про те, що ми зробили із Святими того дня. 

-Що ти там бурмочеш?- Запитала Бель у Ніко.

-Нічого.- Він зіщулився.- Хоча… Шкодую про дещо.

-Але ж все можна виправити, так?- Вона зазирнула у його сумні очі.

-Деякі вчинки залишаються помилками назавжди. 

   Лелейн крокувала за Ніко, постійно прокручуючи у голові ту підказку, яку дала Ши. Вона ніяк не могла зрозуміти до чого в цій історії була Відьмова Лоза. Звичайно, вона багато читала про легенди Елемстоуна і навіть натрапила на книгу, де були зібрані більшість оповідей про цей світ, однак яке відношення до Елемстоуна мали Прокляті, Лелейн не знала. Вона дійшла висновку, що Відьмова Лоза була лише однією з безлічі стародавніх легенд, які вона так любила. Утім щоб розібратися із цим, слід дивитися трохи глибше. 

-У всіх народів є легенди і міфи, які вони переказують із покоління у покоління.- Несподівано заговорила Лелейн, порушивши тривожний спокій.- Наприклад, ще донедавна я думала, що Святих не існує. Гаразд, не лише Святих, а й Смерті, Потойбіччя і…

-Чому ти про це говориш?- Запитав Вієро.

-Справа у тому, що легенди, зазвичай, це вигадані, або ж прикрашені події минулого нашими пращурами.- Вона продовжила.- Це правило працює у всіх світах, але у Елемстоуні всі міфи і легенди стають реальністю. Ми звикли не звертати на них увагу, бо знаємо, що це неправда. Так роблять всі елемстоунці. Однак… Що ви скажете про демонів зі збірки легенд, з якими боровся Перший Святий, аби позбутися їх?

-Що?- Бель зупинилася і повернулася до Лелейн. 

-Прокляті не наближаються до елемстоунців.- Говорила далі Лелейн.- А згідно з легендою, після того, як Перший Святий прогнав їх з Елемстоуна, вони назавжди забули туди дорогу. 

-Продовжуй.- Зацікавлено мовив Ніко.

-Що, як Прокляті і є тими демонами з легенд? Все сходиться. Перший Святий не просто прогнав їх з нашого світу. Він більше не підпустив їх ні до Елемстоуна, ні до нас. Інакше як ви поясните те, що вони не грають з елемстоунцями?

-Є причина, ти маєш рацію.- Сказала Мірабель.- Але Перший Святий не врахував того, що джерелом потойбічної енергії може бути елемстоунець. 

-Можливо, це запитання недоречне, але якщо я не запитаю, нічого не зрозумію.- Вієро перевів погляд на Ніко.- Що ви розумієте під словами «Перший Святий»? Їх що, було п’ять?

-Це той, який претендував на роль Вищого духа, а Природа випхав його з Елемстоуна.- Пояснила Бель.- І, як виявляється, це теж не казки.

-Тобто все ж це той, хто створив жителів Прірви Сандри і попередник Ніко?- Вієро геть заплутався у власних думках.

-Саме так.- Нарешті мовив Святий.- Х’юго. Він був першим Хранителем, якого створили Природа і Почуття.

-Це зрозуміло, але чому ти згадала про легенди?- Мірабель звернулася до Лелейн.- Якщо навіть Прокляті і були тими демонами з книжок, до чого тут наша ситуація?

   Насправді, це багато що пояснювало. А перш за все те, що після програшу, Смерть не зупинялася ні на секунду, аби помститися Вищим Духам за те, як вони з нею вчинили. Прокляті стали для неї не лише тими, хто завжди були поруч, а й тими, хто зробили б усе, аби Елемстоун припинив своє існування. Однак двох Вищих Духів з могутніми Хранителями не так легко було здолати. І з роками навіть Смерть це зрозуміла. Або ж Перший Святий заблокував їм прохід до Елемстоуну. Я збрешу, якщо скажу, що Смерть не намагалася все забути, однак образа була більшою за будь-яке милосердя, а після появи Проклятих вона не змогла спокійно дивитися на щастя Природи і Почуттів. В будь-якому разі це було дуже давно, навіть задовго до Кровавої Революцій. 

-Я згадала про них, тому що Відьмова Лоза спершу здалася мені дуже знайомою історією, а потім я зрозуміла, що Перший Святий, перед тим, як знищити одного з демонів, звернувся до жінки зі світу людей, аби та зварила для нього зілля, яке могло б викликати хворобу саме для плакучої верби.- Лелейн пройшла трохи вперед.- І знаєте що сталося потім?

-Страшно уявити.- Мірабель пішла за нею.

-Коли Перший Святий прийшов забирати зілля, він знайшов жінку мертвою, а посеред грудей стирчала гілка верби.- Пояснювала Ліафар.- А люди за вікнами викрикували щось на кшталт того, що відьма померла через лозу, що стирчала з самісінького її серця. Легенду так і назвали – Відьмова Лоза. 

-І гадки не мав, що у нього було таке цікаве життя.- Промовив до себе Ніко.- Чому ніхто нічого не розказує? Природа і Почуття забули розповісти про Смерть, а Хранителі - про такого легендарного Святого. Якесь суцільне бюро секретів. 

-Не переймайся.- Сказав йому Вієро.- Ти теж нічого такий.

-І що б я робив без твоїх слів підтримки?- Фиркнув Ніко.