Читати книгу - "Карта днів"

Я відчув гордість та почервонів від зніяковіння.

— Не радій так швидко. Є певні речі, які ти маєш знати.

Я стримав усмішку.

— Я хочу знати все.

— Що твій дід розповідав про свою роботу?

— Нічого.

Це його здивувало.

— Зовсім нічого?

— Він казав, що був комівояжером.[34] А ще мій батько розповідав, що, коли він був іще малим, Ейб уже тоді їздив у ці відрядження, що тривали тижнями, і раз або двічі той навіть повернувся був додому зі зламаною ногою чи пов’язкою на обличчі. І тато зі своєю матір’ю, а моєю бабусею, думали, що Ейб зв’язався з якимись поганими людьми чи в нього були проблеми з азартними іграми.

Ейч провів рукою по бороді.

— Тоді в нас буде час тільки для головного. Ейб приїхав до Америки після війни. Він хотів жити настільки звичайно, наскільки зміг би, бо відчував, що для його дивних приятелів — а особливо для панни Блум та її товаришів по петлі — його обмежені на той момент здібності були здебільшого небезпечні, ніж корисні. У той час Америка була відносно мирним місцем. Протягом багатьох років звичайні запекло нас переслідували та змогли посіяти чимало недовіри між різними кланами дивних, але ми ніколи не мали проблем із порожняками та витворами, як це було у Європі. Точніше, до кінця п’ятдесятих. Вони прийшли за імбринами й діяли безжально. Вони завдали тоді величезної шкоди. Саме тоді Ейб вирішив, що його відставка була передчасною і йому треба повернутися до справ. І він заснував наше братство.

Якоїсь миті я звернув увагу, що слухаю, затамувавши подих. Я так довго чекав на когось, хто розповів би мені про ранні роки мого діда в Америці, що тепер ледве міг повірити, що це нарешті відбувається.

Ейч продовжував розповідати далі, покручуючи кінець своєї короткої борідки між пальцями:

— Нас було дванадцятеро. Ми, як на стороннє око, вели цілком нормальне життя. Ніхто з нас не жив у петлях — таке було правило. У декого з нас була сім’я, постійна робота. Ми зустрічалися таємно та спілкувалися кодом. Спочатку ми просто шукали порожняків. Але після того, як імбринам довелось піти в підпілля, через те що витвори схопили багатьох із них, ми почали виконувати за них ту роботу, якої вони більше робити не могли.

— Пошук відособлених дивних дітей, — сказала Емма. — Переміщення їх у безпечне місце.

— Ви читали журнал.

Я кивнув.

— Це було нелегко. І не завжди нам усе вдавалось. Час від часу люди помиляються. Буває, не помічаєш якоїсь дрібниці… — Він глянув у вікно, і на його обличчі майнула тінь якогось застарілого болю. — Мене тривожить, що, можливо, невдачі й досі мене переслідують.

— А де інші? — спитав я. — Інші десятеро?

— Хтось загинув під час виконання службових обов’язків. Хтось виїхав. Не могли більше жити таким життям. Вісімдесяті були важкими для всіх нас.

— А Ейб так і не знайшов їм заміну?

— Важко було знайти людей, яким би ми могли довіряти. Ворог завжди намагався проникнути до нас, розкрити наші секрети. Можу з гордістю сказати, що ми були справжнім більмом у них на оці. І загроза, яку становили для нас витвори, почала спадати, тільки коли вони знову звернули свою увагу на Європу. Вони отримали доволі багато з того, чого хотіли тут, хоча завдяки нам це їм обійшлося дорожче, ніж вони розраховували, — на мить він опустив очі. — Але, можливо, тепер настає нова ера. Я завжди сподівався, що одного разу мій телефон задзвонить і це будеш ти.

— Ви ж могли подзвонити мені, — зауважив я.

— Я пообіцяв Ейбу, що не буду йти на контакт першим. Твій дідусь… він не хотів утягувати тебе в усе це. Він хотів, щоб це було твоїм вибором. Та, зрештою, я завжди мав відчуття, що ти прийдеш.

Я глянув на нього.

— Ви маєте на увазі, ми, типу, зустрічалися раніше.

Він підморгнув мені.

— Пам’ятаєш пана Андерсона?

— Боже мій. Так! Ви дали мені велику торбинку солоних ірисок тефі.

— Думаю, тоді тобі було десь років вісім-дев’ять. — Він блиснув широкою усмішкою та похитав головою. — О-о, що то був за день. Ейб дуже не хотів, щоб ми приходили до нього додому — він був завжди такий обережний, — та я так хотів зустріти його онука, яким він так пишався. Тому якось серед білого дня я й заявився до нього, а там якраз був і ти. Він так тоді палав гнівом, що в нього на лобі можна було яєчню смажити! Та воно того коштувало. І вже за хвилину після того, як уперше тебе побачив, я міг сказати, що в тебе також є дар.

— Я завжди думав, що мій дід і я були одні такі.

— У нашій групі могли бачити порожняків четверо. Та тільки Ейб і я могли контролювати їх до певної міри. А ти єдиний із тих, хто, як я чув, був здатен контролювати більше ніж одного за раз.

Десь далеко почулися сирени.

— То у вас є робота для нас? — спитав я.

— Власне кажучи, так. — Він сягнув рукою вниз, десь обіч нього, та поклав на стіл два невеличкі пакети. Кожен із них був завбільшки з книгу в м’якій обкладинці, загорнуту в простий обгортковий папір. — Мені треба, щоб ви доправили їх. Не відкриваючи.

Я майже засміявся.

— І це все?

— Вважайте це другою частиною вашої співбесіди. Доведіть мені, що впораєтесь із цим, і я дам вам справжню місію.

— Ми впораємось із цим, — сказала Емма. — Чи уявляєте ви, що нам доводилося робити?

— То була Європа, маленька леді. А Америка — зовсім іншого поля ягода.

— Я на багато років старша за вас… І ваша приказка якась дивна.

— Бо так воно і є.

— Добре, — сказав я. — То куди їх доставити?

— Там на пакетах написано.

На одному з пакетів від руки було написано «Вогненний Чоловік».

На іншому — «Портал».

— Щось я не вловлюю, — прокоментував я.

— Ось вам для початку невеличка підказка. — Він підняв свою склянку та витягнув із-під неї паперову серветку, на