Читати книгу - "Сплячі красуні"

Євка на нього не дивилася. Її увага була спрямована на власне волосся, вона пропускала його крізь пальці, розплутуючи ковтуни.

— Я розумію. Дякую за те, що ви такий джентльмен. Ваша мати мусить пишатися вами, офіцере Пітерз.

Пітерз затримався в дверях, намагаючись вирішити, чи оце зараз його не під’їбнули. Звичайно, його мати ним пишалася. Її син служив на передньому краї війни зі злочинністю.

Клінт торкнувся його плеча раніше, ніж він встиг дійти якогось висновку.

— Дякую, Доне. Звідси я займуся вже сам.

4

— Міз Блек? Євко? Я — доктор Норкросс, офіцер-психіатр у цьому закладі. Ви достатньо спокійною почуваєтесь для розмови? Це важливо, щоб я зрозумів, де ви зараз думками, які відчуття ви маєте, чи розумієте ви, що наразі відбувається, що діється, чи маєте ви якісь запитання або тривоги.

— Звісно, давайте потеревенимо. Поганяємо той старий, вірний м’ячик розмови.

— Як ви почуваєтесь?

— Я почуваюся доволі добре. Хоча мені не подобається, як тут пахне. Тут присутній певний хімічний запах. А я людина свіжого повітря. Ви б сказали, Дитя Природи. Я люблю легіт. Я люблю сонце. Землю в себе під ногами. Тут вступають крещендо скрипки.

— Розумію. В’язниця може викликати вельми складні відчуття. Ви ж розумієте, що ви у в’язниці, так? Це виправний заклад для жінок у місті Дулінгу. Вам не висунуто звинувачення в жодному злочині, не кажучи вже про присуд, ви тут просто заради вашої ж безпеки. Ви усвідомлюєте все це?

— Так.

Вона опустила підборіддя собі на груди і стишила голос до шепоту:

— Але той парубок, офіцер Пітерз. Ви ж про нього знаєте, хіба не так?

— Знаю про нього що?

— Бере речі, які йому не належать.

— Що змушує вас таке казати? Які саме речі?

— Я просто ганяю м’ячик розмови. Я думала, саме це ви хотіли робити, докторе Норкросс. Агов, я не збираюся розказувати вам, як робити вашу роботу, але хіба ви не мусили б сидіти позаду мене, де я не зможу вас бачити?

— Ні. То в психоаналізі. Давайте повернемося до…

— Велике питання, на яке ніхто не знайшов відповіді, і на яке я, попри мої тридцятирічні дослідження жіночої душі, досі не спроможний відповісти, є таким: «Чого бажає жінка?»

— Так, Фройд. Піонер психоаналізу. Ви читали про нього? — Я думаю, більшість жінок, якби ви в них спитали і якби вони були по-справжньому відвертими, вони б на це відповіли, що хочуть поспати. Ну, й можливо, сережок, які личать геть до всього, що неможливо, звичайно. І, до речі, сьогодні великий розпродаж. Капітальні знижки. І понад те, я знаю про один трейлер: він трішки пом’ятий, там невеличка діра в стіні, її доведеться залатати… але, я впевнена, ви можете отримати його безплатно. Знахідка хоч куди.

– Євко, ви чуєте голоси?

— Не зовсім. Точніше сказати — сигнали.

— Як звучать ці сигнали?

— Як бриніння.

— Наче якийсь мотив?

— Наче нетлі. Треба мати особливий слух, щоби це чути. — І я не маю такого правильного слуху, щоб чути, як бринять нетлі?

— Ні, боюся, ви його не маєте.

— Ви пам’ятаєте, що завдавали собі поранень у поліційному автомобілі? Ви билися обличчям об решітчасту перегородку. Навіщо ви це робили?

— Так, я пам’ятаю. Я це робила, бо хотіла потрапити у в’язницю. У цю в’язницю.

— Цікаво. Навіщо?

— Щоб побачитися з вами.

— Це мені лестить.

— Але це вас ні до чого не приведе, знаєте. Лестощі, я маю на увазі.

— Шериф сказала, що ви знали її ім’я. Це тому, що вас уже заарештовували до цього? Спробуйте пригадати. Бо це дійсно допоможе, якщо ми зможемо дізнатися трішки більше про ваше минуле. Якщо десь є дані про арешти, це могло б привести нас до когось із рідні, до якогось друга. Ви могли б скористатися послугами адвоката, як ви думаєте, Євко?

— Та шериф ваша дружина.

— Звідки ви про це дізналися?

— Ви поцілували її на прощання?

— Перепрошую?

Жінка, яка називала себе Євкою Блек, нахилилася вперед, дивлячись на нього серйозно.

— Поцілунок: своєрідний доторк, який потребує — важко повірити, я розумію — участі ста сорока семи різних м’язів. «Прощавайте» — це слово при розставанні. Вам потрібні якісь додаткові роз’яснення?

Клінт був у сум’ятті. Вона дійсно, дійсно не в порядку, то притомна, то втрачає когерентність так, немов її мозок сидить в якомусь неврологічному еквіваленті офтальмологічного крісла і бачить світ крізь мелькання різних лінз.

— Нема потреби в роз’ясненнях. Якщо я відповім на ваше запитання, ви мені скажете дещо?

— Домовилися.

— Так. Я поцілував її на прощання.

— Що ж, це так мило. Ви старішаєте, знаєте, вже не зовсім Той Чоловік, я це бачу. Можливо, вряди-годи з’являються певні сумніви: «Чи я досі в тому вправний? Чи досі я потужний самець?» Але ви не втратили бажання вашої дружини. Це чудесно. І ще ж є пігулки. «Спитайте в свого лікаря, чи це вам годиться?» Я співчуваю. Справді. Я можу уявити себе на вашому місці. Якщо ви думаєте, що старіння важке для чоловіків, дозвольте мені вас запевнити, це не пікнік для жінок. Щойно цицьки в тебе опускаються, ти стаєш невидимою для п’ятдесяти відсотків населення.

— Моя черга. Звідки ви знаєте мою дружину? Звідки ви знаєте мене?

— Це хибні питання. Але заради вас я відповім вам на правильне. «Де була Лайла минулої ночі?» Оце правильне питання. А відповідь така: не на Гостинно-Гірській дорозі. Не в Дулінгу. Вона дізнавалася про вас, Клінте. А тепер вона сонна. Що поробиш.

— Дізнавалася про що? Мені нема чого приховувати.

— Гадаю, ви самі в це вірите, що показує, як добре ви це приховали. Спитайте в Лайли.

Клінт підвівся. У камері було жарко, і він був весь липкий від поту. Цей діалог не призвів зовсім ні до чого, як будь-яка вступна розмова з утримуваною за всю його кар’єру. Вона шизофренічка — мусить бути, а деякі з них вельми вправні у вловлюванні натяків і висновках із них — але вона лячно метка до такого ступеня, якого не виявляв жоден шизофренік із тих, що він знав.

І звідки вона могла знати про Гостинно-Гірську дорогу?

— Вас же не було вночі на Гостинно-Гірській дорозі, чи ви були там, Євко?

— Може бути, — підморгнула вона йому. — Може бути.

— Дякую вам, Євко. Невдовзі ми побалакаємо знову, я певен.

— Звичайно, побалакаємо, і я з нетерпінням цього чекатиму.

Упродовж розмови її увага до нього була неухильною — знову ж таки, нічого несхожого на будь-якого нелікованого шизофреника, з яким він бодай колись мав