Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— Хто тобі це сказав? — запитала Сьюзен.

— Дженні сама розповіла. Їхня сім’я незаможна, та в них є шановані й дуже багаті родичі. Один її дядько — суддя, а мамин кузен — капітан найбільшого корабля у світі. Дженні давала ім’я тому кораблю, коли його вперше спустили на воду. А в нас немає ні дядька-судді, ні тітки-місіонерки в колонії для проказаних.

— Не проказаних, а прокажених, доню.

— Дженні сказала «проказаних». Мабуть, їй краще знати — то ж її тітка. І в неї вдома так багато всього, що я хочу побачити. У Дженні в кімнаті шпалери з папугами, а у вітальні в них повно совиних опудал, і ще плетений килим у передпокої, а на ньому зображений цілий будинок, і на шторах вишиті троянди. І в неї є справжня хатинка для ігор, яку їм побудував її дядько, а ще з ними живе їхня Ба, а вона — найстаріша людина в світі. Дженні каже, що Ба жила ще до потопу. Може, я більше ніколи не побачу людини, котра жила до потопу!

— Їхній бабці вже замалим не сто літ, як я чула, — озвалася Сьюзен, — та якщо твоя Дженні каже, буцім вона жила до потопу, то з неї плетуха добряча. Бозна-що ти можеш підхопити, вештаючись по таких людях.

— Вони вже давно перехворіли на все, що могли, — боронилася Ді. — Дженні каже, що в них був кір, і кашлюк, і свинка, і все в один рік.

— Аби ще віспи в них не було, — буркнула Сьюзен. — Дитя верзе казна-що — як зачароване!

— Дженні мають видалити мигдалини, — плакала Ді. — Але це ж не заразне, правда? Одній із її кузин теж видаляли мигдалини, і вона стекла кров’ю й так і померла непритомна. Дженні, мабуть, теж помре, якщо в їхній родині це часто трапляється. Вона така тендітна — минулого тижня аж тричі зомліла. Та вона готова до всього. Тому вона й запрошує мене в гості — щоб я мала собі згадку після того, як її не стане. Будь ласка, мамо! Я обійдуся без нового капелюшка з довгими стрічками — тільки відпустіть мене до Дженні!

Проте мама була невблаганна й Ді рушила нагору плакати в подушку. Нен не співчувала сестрі — Нен не переносила Дженні Пенні.

— Як підмінили дитину, — бідкалася Енн. — Досі вона так не поводилася. Ця Дженні Пенні мовби й справді зачарувала її.

— Ви слушно вчинили, пані Блайт, дорогенька, що не дозволили їй іти до людей, які їй не рівня.

— Ох, Сьюзен, я не хочу, щоб вона вважала себе вищою за інших. Але всьому повинна бути межа. Річ не в самій Дженні — вона, здається, таки нешкідливе дитя, попри свою звичку прикрашати дійсність… але мені казали, що їхні хлопці просто жахливі. Учителька в Мобрей-Нерровзі геть не може дати з ними раду.

— Невже вони справді так тебе теронизують? — погордливо запитала Дженні, коли Ді сказала, що не зможе прийти до неї. — Я нікому не дозволила б так поводитися зі мною. Я надто сильна духом. Я можу спати надворі всю ніч, якщо забажаю! Ти, мабуть, і мріяти про таке не насмілишся.

Ді смутно поглянула на цю загадкову дівчинку, що могла «спати надворі всю ніч». Як це чудово!

— Ти сердишся, що я не йду до тебе, Дженні? Ти ж знаєш, як я хотіла піти.

— Авжеж я не серджуся. Інші дівчата не зважали б на заборони, але ти, звісно, нічого не вдієш. А нам було б так весело. Я думала покликати тебе вудити рибу при місяці в нашім струмку. Ми часто так робимо. Я впіймала там отакенну форель. А ще в нас є гарненькі поросята, лоша й цуценятка. Мабуть, я покличу Зеді Тейлор. Її тато й мама дозволяють їй жити власним життям.

— Мої тато й мама дуже мене люблять, — віддано заперечила Ді. — А мій тато — найкращий лікар на цілім острові. Усі так кажуть.

— Хвалишся, що маєш тата й маму, а я ні, — презирливо чмихнула Дженні. — Та в мого тата є крила, і він носить золоту корону, але я ж цим не хизуюся, правда? Слухай, Ді, я не хочу з тобою сваритися, але терпіти не можу, коли вихваляються родичами. Це не тикет. А я собі постановила в усьому бути, як справжня дама. Коли ця твоя Персіс Форд, про яку ти стільки торочиш, приїде влітку сюди, я з нею не пілкуватимуся. Тітка Ліна каже, що в неї якась дивна мама, її чоловік був мрець, а тоді він ожив.

— О, Дженні, усе було зовсім не так. Я знаю — мама розповідала нам. Тітонька Леслі…

— Я не хочу про це чути. Хай що з нею сталося, про таке ліпше не говорити. А от і дзвоник.

— Ти справді покличеш до себе Зеді? — глухо запитала Ді з очима, круглими від образи.

— Можливо. Я ще подумаю. Може, я дам тобі ще один шанс. Але він буде останній.

Кілька днів потому Дженні Пенні підійшла на перерві до Ді.

— Я чула, як Джем казав, що твої тато й мама поїхали вчора й повернуться аж завтра ввечері.

— Так, вони поїхали до тітоньки Марілли в Ейвонлі.

— Тоді це твій шанс.

— Мій шанс?

— Прийти до мене в гості на ніч.

— О, Дженні… але я не можу.

— Можеш. Не рюмсай. Вони нічого не знатимуть.

— Сьюзен мені не дозволить…

— А нащо взагалі її питати? Просто підеш зі мною одразу після уроків. Нен скаже їй, де ти, і вона не буде хвилюватися. А твоїм батькам вона не розповість — боятиметься, що вони звинуватять її саму.

Ді стояла в муках нерішучості. Вона добре знала, що не повинна йти до Дженні, але спокуса була нездоланна. Дженні звернула до неї всю вогневу міць своїх надзвичайних очей.

— Це твій останній шанс, — мовила вона драматичним тоном. — Я не можу пілкуватися з тими, хто не вважає гідним своєї особи прийти до мене. Якщо не підеш — ми попрощаємося навіки.

Це й визначило хід подій. Діана, досі заворожена чарами Дженні Пенні, не могла знести думки про те, щоби попрощатися з нею навіки. Відтак Нен повернулася додому сама й переказала Сьюзен, що Ді «пішла в гості на ніч до тієї Дженні Пенні».

Якби Сьюзен була