Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Виходь, найглибша думко, з моєї глибини. Я твій півень і світанок, заспаний черве, вставай, вставай! Мій голос розбуркає тебе зі сну!
Настав свої вуха, слухай! Бо я хочу почути тебе! Вставай! Вставай! Тут досить грому, щоб чули мене навіть могили!
Зітри з очей сон разом із полудою глупоти! Слухай також очима: мій голос зцілює навіть сліпонароджених.
Коли ж прокинешся, то вже навіки не заснеш! Не такої я вдачі, щоб тривожити сон прабабусь, аби сказати їм: «Спіть собі далі!»
Ти ворушишся, потягуєшся і хрипиш? Вставай! Тобі слід не хрипіти, а говорити зі мною! Тебе кличе Заратустра, безбожник!
Я, Заратустра — оборонець життя, оборонець страждання, оборонець кола — кличу тебе, свою найглибшу думку!
Благо мені! Ти йдеш — я чую тебе! Моя безодня заговорила, свою найглибшу глибину вивернув я на світло!
Благо мені! Сюди! Подай руку — ха! Відпусти! Ха-ха!.. Гидота! Гидота! Гидота! Лихо мені!
2
Ледь вимовивши ці слова, Заратустра впав, як підкошений, і довго лежав, мов мертвий. А коли він знову прийшов до тями, то був блідий, тремтів, не підіймався і довго не хотів ні їсти, ні пити. Так минуло сім днів, орел і змія не покидали його ні вдень ні вночі, хіба що орел вилітав принести поживи. І все, що він знайшов або взяв силою, клав на Заратустрине ложе, аж урешті Заратустра лежав обкладений жовтими і червоними ягодами, виноградом, рум'яними яблуками, запашним зіллям та кедровими шишками. А біля ніг розпростерлося двійко ягнят, котрих орел насилу викрав у пастухів.
Через сім днів Заратустра нарешті підвівся, взяв У РУКУ рум'яне яблуко, понюхав і запах йому сподобався. Тоді орел і змія вирішили, що прийшла пора заговорити до нього.
— О Заратустро,— сказали вони,— ось уже сім днів ти лежиш із заплющеними очима,— чи не хочеш ти врешті знову стати на ноги?
Вийди з печери: світ, мов сад, чекає твого приходу. Вітер виграє духмяними пахощами, що чекають твого приходу, всі струмки хотіли б текти вслід за тобою.
Все знудьгувалося за тобою, поки ти сім днів був на самоті,— вийди з печери! Все на світі хоче бути твоїм лікарем!
Невже до тебе прийшло нове, гірке і гнітюче пізнання? Ти лежав, мов учинене тісто, твоя душа підійшла й набухла понад усі межі.
— О мої орле і зміє,— відповів Заратустра,— гомоніть, гомоніть собі далі й дайте мені послухати вас! Мене так підбадьорює ваша бесіда,— де гомонять, там світ лежить переді мною, мов сад.
Як мило, що є слова і звуки: хіба слова і звуки не веселка й маревні мости між навіки роз'єднаним?
У кожної душі окремий світ, для кожної душі будь-яка інша душа — потойбічний світ.
Якраз марево схожості між найподібнішими душами найбільше вводить в оману, бо через найменшу розколину найважче перекинути міст.
Для мене — як може щось бути поза мною? Ніякого «поза мною» не буває! Однак, почувши звуки, ми забуваємо про це; як любо, що ми забуваємо!
Хіба речам дають імена і звуки не для того, щоб речі бадьорили людину? Яка прекрасна навіженість — говорити: мовою людина танцює над усіма речами.
Яка мила будь-яка мова й будь-яка омана звуків! Звуками наша любов танцює на барвистих веселках.
— О Заратустро,— озвались на те орел і змія,— для тих, хто думає по-нашому, всі речі танцюють самі по собі: підходять, подають руки, сміються і розлітаються,— і знову сходяться.
Все йде, все повертається, вічно крутиться колесо буття. Все вмирає, все розцвітає знову, вічно тече рік буття.
Все ламається, все знову припасовується — вічно будується той самий дім буття. Все розлучається, все знову вітається — вічно зберігає собі вірність перстень буття.
Буття з'являється кожної миті, довкруг кожного «Тут» перекочується куля «Там». Скрізь середина. Стежина вічності — крива.
— Ну ж хитруни і катеринники! — відповів Заратустра й знову всміхнувся.— Ви добре збагнули, що сталося за ці сім днів,—
що мені в горлянку заповзло те страховище й душило мене! Та я відкусив йому голову й виплюнув її геть.
А ви — ви вже склали з цього пісеньку для ліри-катеринки? Я ще лежу стомлений після кусання і плювка, знесилений власним спасінням.
І ви на це все дивилися? О зміє і орле, вас також не обминула жорстокість? Вам, як і людям, кортіло подивитись на мої великі муки? Але ж людина — найжорстокіша тварина.
Досі найдужче на світі її тішили трагедії, бої биків та розпинання; а коли людина винайшла собі пекло, то воно стало їй небом на землі.
Коли волає велика людина — до неї притьмом, висолопивши язика від насолоди, летить мала. Вона це називає «співчуттям».
Мала людина — надто поет — з великим запалом словами звинувачує світ! Слухайте, та не прослухайте в кожній скарзі втіхи!
Такі вже оскаржники життя: життя долає їх за одну мить. «Ти любиш мене? — зухвало запитує воно.— Потерпи ще, не маю для тебе часу».
Людина — найжорстокіша тварина щодо самої себе; скрізь, де почуєте «я грішник», «я несу свій хрест», «я покутник»,— не прослухайте втіхи, прихованої в скаргах і оскарженнях!
А сам я — хіба я не хочу стати оскаржником людини? Ох, орле і зміє, досі я засвоїв тільки таке: для найліпшого людині бракує найзлішого,—
тільки в найзлішому її найбільша міць, найкращому творцеві потрібен найтвердіший камінь, а людина з ліпшої мусить ставати злішою.
Я прикутий не до мученицької колоди знаття про людське зло, а до крику, яким ще ніхто не кричав:
— Ох, чому найбільше людське зло таке мізерне! Ох, чому найбільше добро таке мізерне!
Велика відраза до людини — ось що заповзло мені в горлянку і душило мене; душило й провісництво віщуна: «Все однакове, ніщо не винагороджується, знання душить».
На мене насунули довгі сутінки, налягла смертельно стомлена, смертельно п'яна скруха, що, позіхаючи на все горло, казала:
Вічно повертається людина, від котрої ти стомився, мала людина,— так, розтягуючи слова, позіхала моя скруха і ніяк не могла заснути.
Земля людей
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Так казав Заратустра. Жадання влади», після закриття браузера.
