Читати книгу - "Голова Мінотавра"

На вулиці Мохнацького панувала темрява, яку подекуди протинали жовті смуги світла від газових ліхтарів. Під старим каштаном на розі стояв батяр у кашкеті, насунутому на очі, і курив цигарку. Їй стало лячно. Рита пішла догори досить стрімкою вулицею Мохнацького, ковзаючись на вкритому льодом тротуарі. Батяр відійшов від дерева й рушив за нею. На вулиці не було ані живої душі. Університетська бібліотека була вже зачинена. Попереду видніло дерево, яке погойдувалося від вітру. Під ним хтось стояв. Рита хотіла було повернутися до костелу, але на дорозі до нього стояв батяр. Дівчина заціпеніла, не наважуючись ворухнутися. Вона не знала, куди податися: вниз чи догори. Батяр теж постояв хвилинку, дивлячись на дівчину, а тоді зник у під’їзді. Рита полегшено зітхнула й ще швидше побігла вниз. Зараз вона зверне й за кілька хвилин опиниться на площі Академічній, під пам’ятником Фредро, серед приязного міського галасу, світла, вітрин і людей, що викликають довіру.

Рита озирнулася. Чоловік, котрий стояв нагорі під деревом, раптом рушив до неї. Дівчина відчула, як її горло стискає спазма. Вона мала дві можливості: бігти далі або повернутися під костел, де на неї міг чекати інший батяр, той, що зник у під’їзді. Рита обрала третій вихід. Звернула у вуличку Хмельовського. Тут ліхтарів було дуже мало. На тлі нечисленних освітлених вікон сікла мжичка. Позаду Рита помітила чоловіка з-під дерева. Він стояв і шукав її поглядом. Дівчина швидко подалася в бік Калічої Гори. Забігла в провулок, тоді в під’їзд, у якому смерділо котами. Опинилася в цілковитій темряві.

Коли вона була маленькою, то у хвилини переляку проказувала молитву. Зараз Рита вже не вірила в її помічну силу й мовчки стояла у темряві. У голові промайнула зухвала думка. Батько, напевне, не перейнявся б, якби її тут убили, для нього важливі оцінки з латини й німецької! Він би лише розлютився, побачивши фотографію, котру вона сховала до кишені пальтечка. На ній було написано:

«Я бачив тебе під годинником. Отже, ти зробила перший крок. Перед тобою наступні. Хочеш дізнатися щось про мене? Напиши мені. „До запитання“, номеру 192. У мене гарні очі. Шкода, що на фото вони не надто помітні».

На світлині був молодий чоловік, убраний у самі штани й майку. Був худий, але мускулястий. Під напнутою тканиною вимальовувалися горбочки м’язів живота. На голові був капелюх. Обличчя закривала біла хустка.

Чоловік дістався провулку й проминув під’їзд, у який сховалася Рита. Обійшов кам’яницю і за мить опинився на подвір’ї. Хвилину стояв непорушно під розлогим дубом. Із подвір’я зайшов до під’їзду, де сховалася Рита. Втягнув носом повітря. Котів він ненавидів. Натиснув на ручку дверей до льоху. Вони були відчинені. Пройшов повз них і тихо піднявся сходинками. Тепер він її бачив. Скупе світло падало з вічка в чиїхось дверях, освітлюючи її спину. Дівчина тремтіла. Рушив до неї. І тоді почув на вулиці важкі кроки.

— Рито, хіба можна так ризикувати й ходити темними вулицями! — пролунав гучний голос. — Що сказав би твій татко!

— Ви за мною стежили, пане Зарембо? — скрикнула Рита. — Я ненавиджу свого батька! Він ніколи не залишить мене в спокої, завжди за мною стежитиме!

За мить дівчини вже не було. На сходинці лежала її рукавичка. Незнайомець підняв її й довго нюхав.

Львів, субота 13 березня 1937 року,

за чверть четверта пополудні

Попельський вийшов зі «Шкотської», де, мабуть, уперше, побував як клієнт, і щойно випив там чайник гарячого чаю з малиновим варенням і склянку горілки. Він кепсько почувався, бо десь підхопив грип, який уже поклав до ліжка всю його родину разом із Ганною Півтораніс. Ото комісар і лікувався малиново-горілчаною мікстурою, котру вважав найдієвішим засобом проти будь-якої хвороби.

Прямував за групою математиків вулицею св. Миколая в бік старого університету і, щоб уникнути зустрічі з ними й необхідності підтримувати вимушену розмову, щомиті сповільнював ходу, яка з дитинства була в нього дуже швидкою й сягнистою. Зустріч і так була неминуча, бо комісар збирався туди само, куди й вони, але не хотів, щоб вона відбулася. Він ішов дуже повільно під дощем, по грязюці, роззираючись довкола, бажаючи видатися людиною, яка страшенно зацікавлена островом науки в самісінькому серці Львова. На жаль, жодної особливої атмосфери він не відчув. Будь-що асоціювалося в нього з якимись старими або, навпаки, зовсім свіжими кримінальними справами. Замість Університетської бібліотеки бачив покалічене тіло студента, котрий стрибнув з її даху, замість безлистих цієї пори дерев на Мохнацького — перелякане обличчя молодої медсестри, яку зґвалтували в одному з подвір’їв, а замість монастиря тринітаріїв — замерзлий трупик немовляти, який підкинули під його браму. Усе навколо було лихим. Навіть сутулі постаті, котрі прошкували перед ним, жваво жестикулюючи, здавалися йому не світилами світової математики, а збоченими диваками із хворими амбіціями.

Попельський увійшов з ними до будинку так званого «старого універу», що сусідив із костелом св. Миколая. Він, як і решта, віддав пальто й капелюха до гардеробу й піднявся на другий поверх, де в одній з аудиторій о шістнадцятій планувалося засідання Львівського відділення Польського математичного товариства. Окрім поточних справ, очікувалася доповідь доктора Броніслава Кулика «Логіка назв та логіка речень».

Попельський сів біля вікна, опершися спиною на підвіконня. Звідси йому було добре видно усіх, хто входив до зали. Математики дивилися на нього відсутніми поглядами й сідали за столи. Дехто із заздрістю поглядав на його вишуканий одяг: білосніжну сорочку, чорну в білий горошок краватку, куплену в крамниці «The Gentleman», та костюм, пошитий у Даєвського на Академічній. А він кліпав на них утомленими очима й знав, що станеться о цій похмурій порі дощового дня: зараз він заплющить повіки, і шелестіння страшних слів, таких як «стиснені оператори» й «дуальні поля», заколише його до сну. Раптом комісар здригнувся, побачивши низенького череватого чоловічка з носом, що нагадував поросячий писок. Цей недбало одягнений, неголений чоловічок увійшов до зали останнім і не зачинив за собою двері. Попельський відчув, як закалатало його серце.

Незнайомець роззирнувся, викликавши цим загальне зацікавлення, і затримав погляд на голомозій голові Попельського. Тоді тихо підійшов до нього і вручив листа в конверті.

— Я брат швейцара Юзефа Майди, — Попельський аж здригнувся від сильного часникового смороду, яким на нього війнуло,