Читати книгу - "Крадійка книжок"

— Тобі треба поголитися, — сказала вона.

— Ти не потрапиш до пекла, — відповів тато.

Декілька секунд Лізель не зводила з нього погляду. Тоді лягла, притулилась до нього, і обоє заснули — недалеко від Мюнхена, десь там, на сьомій грані німецького кубика.

Юність Руді

Врешті Лізель довелося дати йому те, що він просив. Він знав, що має робити.

ПОРТРЕТ РУДІ ШТАЙНЕРА: ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

Струмки грязюки обліпили його обличчя. Його краватка, як маятник, що вже давно помер у годиннику. Його лимонне, осяяне ліхтарем волосся розкуйовджене, а на обличчя натягнута сумна, безглузда усмішка.

Він стояв за кілька метрів від ґанку і говорив дуже переконливо, дуже радісно.

- Alles ist Scheisse, — оголосив Руді.

Усе паскудно.

У першій половині 1941 року, поки Лізель переховувала Макса, крала для нього газети і вичитувала мерову дружину, життя Руді теж зазнало змін — у підрозділі «Гітлер’юґенд». Починаючи з лютого він повертався зі зборів у набагато гіршому вигляді, ніж ішов на них. Часто його супроводжував Томмі Мюллер, і вигляд він мав не кращий. Їхня проблема складалася з трьох компонентів.

Тришарова проблема

1. Вуха Томмі Мюллера.

2. Франц Дойчер — скажений ватажок їхнього підрозділу.

3. Неспроможність Руді не пхати носа в чужі справи.

Якби ж тільки шість років тому Томмі Мюллер на сім годин не загубився, в один з найхолодніших днів за всю історію Молькінґа. Вушна інфекція і ушкодження нерва досі впливали на його марширування у строю «Гітлер’юґенд», і, скажу я вам, не найкращим чином.

Спершу вони зісковзували на дно поступово, але з кожним місяцем Томмі все більше дратував ватажків «Гітлер’юґенд», особливо під час марширувань. Пам’ятаєте день народження Гітлера минулого року? Якийсь час його вушна хвороба лише погіршувалась. Дійшло до того, що Томмі майже нічого не чув. Він не міг розібрати команд, які викрикували підрозділу на марші. Байдуже, чи це було в приміщенні, чи надворі, під снігом, у грязюці чи в прорізах дощу.

Головне, щоб усі зупинилися одночасно.

— Клац! — казали їм. — Ось що хоче чути фюрер. Усі разом. Усі як один!

А тут Томмі.

Думаю, це все через ліве вухо. Воно завдавало йому найбільше клопоту і тоді, коли гучна команда «Стій!» заливала вуха інших хлопців, Томмі продовжував кумедно марширувати. За якусь секунду він міг перетворити цілу парадну шеренгу на кашу з рук і ніг.

Однієї суботи на початку червня, десь о пів на четверту, після низки невдалих спроб марширування, причиною яких був Томмі, Францу Дойчеру[44] (яке бездоганне ім’я для такого бездоганного молодого нациста) урвався терпець.

— Мюллер, du Affe! — Його густе біляве волосся підстрибувало на голові, а слова щипали Томмі за обличчя. — Ти, мавпо, та що з тобою?

Томмі перелякано зіщулився і відступив, а його ліва щока не припиняла смикатися, скрививши його обличчя нестямно-бадьорою гримасою. Здавалося, що він не просто задоволено шкіриться, а просто-таки в захваті від усього цього сум’яття. Такого Франц Дойчер стерпіти не міг. Його бліді очі пропікали Томмі Мюллера.

— Ну? — запитав він. — Тобі є що сказати?

Смикання тільки посилилось — стало швидшим і різкішим.

— Ти з мене знущаєшся?

- Heil, — пересмикнувся Томмі, відчайдушно намагаючись отримати бодай якесь схвалення, але так і не закінчив свого привітання.

Саме тоді втрутився Руді. Став перед Францом Дойчером і подивився йому просто у вічі.

— У нього проблеми…

— Це я бачу!

— Зі слухом, — закінчив Руді. — Він не…

— Добре, досить. — Дойчер потер руки. — Ви двоє — шість кіл навколо спортивного майданчика. — Обоє скорилися, але не надто швидко. — Schnell[45]! — Його голос погнався за ними.

Пробігши по шість кіл, вони отримали нову муштру у стилі «бігом-лягли-встали-лягли-встали», а за п’ятнадцять безкінечних хвилин вони знову отримали наказ лягти — мабуть, уже останній раз.

Руді подивився вниз.

Йому скалилася збита купа баговиння.

Вона ніби питала: «На що витріщився?»

— Лягли! — закомандував Франц.

Руді, звісно ж, перескочив багнюку і впав на живіт.

— Встали! — вишкірився Дойчер. — Крок назад. — Вони відступили на крок. — Лягли!

Його задум був цілком зрозумілим, і Руді виконав наказ. Він пірнув у багнюку, затримуючи дихання, і тієї миті, коли припав вухом до розкислої землі, муштра скінчилася.

- Vielen Dank, meine Herren, — дуже люб’язно звернувся до них Франц Дойчер. — Красно дякую, панове.

Руді став на коліна, видобув з вух багно і глянув на Томмі.

Хлопчик заплющив очі і не припиняв посмикуватись.

Коли обоє повернулися на Небесну вулицю, то зустріли Лізель, яка грала з меншими дітьми в класики, досі у своїй формі БДМ. Краєм ока вона помітила дві засмучені постаті, що наближалися до неї.

Одна з них покликала її.

Вони зійшлися на східцях, що вели до ґанку будинку Штайнерів, і Руді розповів їй про нещодавню подію.

Минуло десять хвилин, і Лізель сіла на сходинку.

Через одинадцять хвилин Томмі, що сидів біля неї, сказав:

— Це я у всьому винен, — але Руді махнув на нього рукою, десь поміж реченням і усмішкою, розітнувши пальцем струмок грязюки. — Це я… — Томмі знову спробував щось сказати, але Руді обірвав його на півслові і тицьнув у нього пальцем.

— Томмі, припини. — Руді здавався навдивовижу задоволеним. Лізель ще ніколи не бачила, щоб хтось такий нещасний був таким несказанно щасливим. — Просто сиди і… смикайся… чи ще щось таке, — і продовжив розповідати про їхні пригоди.

Він ходив туди-сюди.

Не давав спокою своїй краватці.

Його слова летіли на дівчинку і приземлялися десь на бетонних східцях.

— Той Дойчер, — бадьоро закінчив Руді. — Причепився до нас, еге ж?

Томмі кивнув, пересмикнувся і заговорив, нехай і не в такому порядку:

— Це я у всьому винен.

— Томмі, що я тобі казав?

— Коли?

— Щойно! Просто замовкни.

— Добре, Руді.

Коли Томмі за деякий час сумовито поплентався додому, Руді взявся випробовувати свою нову геніальну тактику.

Жалість.

Сидячи на східцях, він уважно обстежив багнюку, що вже зашкарубла на його формі, а тоді безнадійно глянув на Лізель.

— Що скажеш, Saumensch?

— Ти про що?

— Ти знаєш…

Лізель відповіла у своїй звичній манері.

- Saukerl, — розсміялася вона і попрямувала додому, по сусідству. Суміш грязюки і жалості нехай і збиває з пантелику, але це одне, а от цілувати Руді Штайнера — це вже зовсім інше.

Невесело усміхаючись із ґанку, він провів рукою по волоссю й вигукнув:

— Одного дня! — запевнив він її. — Одного дня, Лізель!

У підвалі, десь за два роки по тому,