Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

бачиться з ним скільки хоче, — порадив їй містер Морз. — Що ближче вона приглядатиметься до нього, то менш любитеме. А для контрасту треба збирати у нас більше молоді, дівчат і юнаків, аби лиш розумних, що вже зробили собі кар’єру чи роблять. Словом, юнаків її кола, справжніх джентльменів. Вона буде порівнювати його з ними і побачить, скільки в ньому вад. Кінець кінцем, йому тільки двадцять один рік. Та й Рут ще зовсім дитина. Вони й самі згодом переростуть цю свою дитинячу любов.

На тому й порішили. В родині вважалося, що Рут і Мартін заручені, але цього не розголошувано. Гадали, що навряд чи це буде коли потрібне. Крім того, річ була цілком очевидна, що заручини затягнуться надовго. Від Мартіна не вимагали, щоб він пішов служити або кинув писати, ніхто не думав намовляти його на інший спосіб життя. А він тільки сприяв цим ворожим планам, бо й думати не хотів про службу.

— Цікаво, чи ти схвалиш те, що я зробив, — сказав Мартін до Рут через кілька днів. — Я вирішив, що жити в сестри занадто дорого, і поселюся сам. Я вже найняв кімнатинку в північній частині Окленда — там тихо, спокійно — і купив собі гасницю куховарити.

Рут дуже зраділа. Особливо їй сподобалася гасниця.

— З цього починав і містер Бетлер, — зауважила вона Мартін у душі спохмурнів на згадку цієї високошановної персони, але мовив далі:

— Я наклеїв марки на всі свої рукописи і знову порозсилав їх по різних редакціях. Сьогодні я перебрався, а завтра почну працювати.

— Ти став на службу? — вигукнула вона, почувши таку приємну несподіванку, і усміхнено пригорнулась до нього, ніжно тиснучи руку. — І мовчиш? Куди ж це?

Він похитав головою.

— Я хотів сказати, що завтра знову почну писати. — Вона враз похмурніла, а він поспішив додати: — Не зрозумій мене хибно. Цим разом я не захоплююсь рожевими мріями. В мене є холодний, прозаїчний, суто діловий план. Це краще, аніж знов іти в море, і грошей я зароблятиму більше за будь-якого некваліфікованого працівника в Окленді.

Бачиш, цей мій відпочинок дуже багато дав мені. Я не вироблявся до знемоги і навіть не писав нічого, — принаймні для друку. Увесь час я віддавав нашому коханню й роздумам. Трохи читав, але це те саме, що й думати, і читав я переважно журнали. Я багато думав про себе, про світ, про своє місце в ньому і про те, як зробити це місце гідним тебе. Я прочитав Спенсерову «Філософію стилю» і знайшов там чимало такого, що безпосередньо стосовне мого писання і взагалі тієї літератури, яку друкують щомісяця по всяких журналах.

Отак з усіх своїх думок, читань і почувань я дійшов висновку, що треба мені стати на час літературним заробітчанином. Поки що забуду про шедеври і візьмуся до чорної роботи — писатиму фейлетони, замітки, статейки на злобу дня, гуморески, віршики до нагоди — одним словом, все, на що є великий попит. Існують же літературні агентства, що постачають газетам оповідання, матеріали для недільних додатків. Коли добре взятися, я зможу майструвати все, що їм потрібно, і діставатиму за це чималий гріш. Знаєш, декотрі «вільні стрільці» в такий спосіб заробляють по чотириста-п'ятсот доларів на місяць. Я не збираюся за ними вганяти, але в усякому разі матиму пристойний заробіток і досить вільного часу для себе, чого не дасть мені ніяка посада. Той свій вільний час я віддаватиму науці й справжній роботі. Поміж ремісництвом знаходитиму час і на щось серйозне, вчитимусь і готуватиму себе до писання художніх творів. Іноді я сам дивуюся, які вже маю успіхи. Коли я вперше взявся за перо, я просто описував різні пригоди, але ніяких ідей, ніяких думок у мене не було. В мене не було навіть слів, що ними б я міг мислити. Мої враження прибирали форми окремих картин, позбавлених усякого змісту. А коли я почав учитися й збагатив свій словник, то й враження мої перестали бути простими картинами. Я спинився на цих картинах і знайшов тепер їм пояснення. Саме тоді я почав уже писати щось путнє, як от «Пригоду», «Радість», «Казан», «Вино життя», «Людну вулицю», «Пісні моря», «Любовні сонети». Я напишу ще чимало таких, а то й кращих речей, але робитиму це у вільні години. Тепер я вже стою на твердому грунті — спочатку чорна робота для заробітку, а тоді вже художня творчість. Щоб показати тобі свої спроби, я вчора ввечері написав півдесятка віршів для гумористичних тижневиків. А коли вже лягав спати, мені раптом спало на думку скласти гумористичний тріолет, і за годину я написав їх аж чотири. Певно, кожен з них дасть мені по доларові, а чотири долари за кілька думок на півдорозі до ліжка — це непогано.

Звісно, така робота нічого не варта — це нікчемна й нудна мазанина. Але це не нудніше, як бути рахівником і аж до самої смерті за шістдесят доларів на місяць підраховувати нескінченні й безглузді стовпчики цифр. Крім того, ця чорна робота все-таки має щось спільного з літературою і дає мені час пробувати щось серйозне.

— Але що з цих серйозних речей, з цих художніх творів? — спитала Рут. — Ти ж не можеш їх продати?

— Ні, можу… — почав він, але вона перепинила його.

— З усіх цих речей, що тобі здаються путніми, ти досі не продав жодної. Не можемо ж ми одружуватися, нічого не маючи, крім художніх творів, що їх ніхто не купує.

— Ну, то одружимося, маючи куплети, що їх купуватимуть, — затято відповів він, притягаючи до себе кохану, що цей раз трималася холодно.

— Ось послухай-но, — сказав він, вдаючи веселість. — Це не мистецтво, але це долар:

Тільки я з хати —

Аж він приходить

Гріш позичати,

Щоб погуляти.

Та не виходить!

Тільки я в хату —

Як він виходить.

Він прочитав ці рядки з веселим притоптом, але враз і засмутився: Рут навіть не посміхнулася. Вона дивилась на нього серйозно й занепокоєно.

— Може, це й долар, — сказала вона, — але долар циркового блазня. Хіба ти не розумієш, що це принижує людину? Я хотіла б, щоб чоловік, якого я кохаю й шаную, був здатний на щось більше, ніж писати анекдоти й безталанні вірші.

— Ти хотіла б, щоб він був як… містер Бетлер? — спитав Мартін.

— Я знаю, що тобі не подобається містер Бетлер… — почала вона.

— Ні, до самого містера Бетлера я нічого не маю, — перебив він, — мені тільки не подобається його