Читати книгу - "Життя у позику"

Вона мала відчуття, що мусить поладнати багато пильних справ, але не могла набратися рішучості. «Клерфе, а не я! — думала безперервно. — Що за безумство». То вона повинна була померти, не він. Що за потворна іронія!

Біля дверей кімнати Клерфе зупинилася. Вдарила в неї хвиля мертвого повітря, не могла опертися враженню, що усе в кімнаті теж просякло запахом смерті. Нагадала собі, що портьє домагався документів Клерфе. Не знала, де вони, і страх її охопив на думку, що мусить таки увійти до його кімнати. Вона знала ще з санаторію, що часто важче дивитися на залишені померлим речі, ніж на нього самого. Вона побачила ключ у замку і вирішила, що покоївка саме прибирає кімнату. Краще вже так, ніж входити самому. Відкрила двері. За столом сиділа худа жінка в сірому костюмі, зшитому на замовлення, вона підняла голову.

— Що вам потрібно?

Ліліан подумала в перший момент, що попала до чужої кімнати. Однак потім побачила плащ Клерфе.

— Хто ви? — поцікавилася.

— Думаю, я перша могла це запитати, — відказала гострим тоном жінка. — Я сестра Клерфе. А ви чого хочете? Хто ви?

Ліліан мовчала. Клерфе розповідав їй колись, що має десь сестру, яку ненавидить і яка його ненавидить. За багато років не мав від неї жодної звістки. То мусила бути саме вона. Хоча нічим не нагадувала Клерфе.

— Я не знала, що ви приїхали, — сказала Ліліан. — Тепер, коли ви тут, я не маю тут що робити.

— Безперечно, — відказала холодно жінка. — Мені казали, що мій брат жив тут з якоюсь особою. Це ви?

— Це вже не повинно вас цікавити, — сказала Ліліан і повернулася до своєї кімнати. Вона почала пакуватися, але відразу ж припинила. «Ні, я не можу виїхати, поки він ще тут, — щось промовило у ній. — Мушу лишитися на похорон».

Вона ще раз пішла до лікарні, медсестра повідомила, що вона не зможе вже побачити Клерфе, бо за бажанням одного з членів родини його саме розтинають. Перед лікарнею Ліліан зустріла тренера.

— Увечері ми виїжджаємо, — сказав. — Ви бачили цю бестію з великими зубами? Його сестру? Казала його порізати. Збирається подати скаргу на фірму і керівництво перегонів про відшкодування з приводу недбалості. Вона була вже у поліції. Знаєте нашого директора? У нього теж була. То чоловік, який нікого не боїться, але був блідий, як стіна, коли те бабисько вийшло від нього за півгодини. Зажадала довічної пенсії. Бреше, що Клерфе був її єдиним годувальником. А ми всі виїжджаємо. Ви теж їдьте! Вже по всьому.

— Так, — відказала Ліліан. — Вже по всьому.

Мандрувала без мети вулицями, сиділа за столиками і щось пила, а увечері повернулася до готелю. Була страшенно вимучена. Лікар залишив їй снодійне. Але не випила його, бо й так миттєво заснула.

Розбудив її телефон. У слухавці почула голос сестри Клерфе. Наказовим тоном повідомила, що терміново мусить з нею поговорити. Ліліан повинна негайно з’явитися в неї.

— Якщо маєте мені щось сказати, можна це зробити тепер, по телефону, — відказала Ліліан.

— По телефону не вдасться.

— Тоді сьогодні о дванадцятій зустрінемося в холі.

— Тоді буде запізно.

— Не для мене, — відказала Ліліан і поклала слухавку.

Потім глянула на годинник. Доходила десята. Вона спала чотирнадцять годин і надалі почувалася розбитою. Пішла до лазнички і, мабуть, й заснула би у ванні, якби не брутальний стукіт у двері. Ліліан накинула купальний плащ. Перш ніж встигла відчинити двері, до кімнати ввалилася сестра Клерфе. Ліліан не зуміла її стримати.

— То це ви і є міс Дюнкерк? — поцікавилася жінка в попелястому костюмі.

— Можете зі мною розмовляти о дванадцятій в холі, — відбрила Ліліан. — А не тут. Хочете, щоб я викликала дирекцію на допомогу?

— Я не можу чекати до дванадцятої. Мій потяг від’їжджає раніше. Хочете, щоб труп мого брата чекав на розпеченому пероні, аж будете мати час, щоб зі мною поговорити? Я знайшла між паперами мого брата копію документа, оригінал якого, мабуть, зберігається у вас. Маю на увазі будинок на Рив’єрі, який він заповів вам.

Ліліан побачила папір в кістлявих пальцях, на яких виднілися дві обручки. Отже вдова — нічого дивного.

— Прошу показати цей документ, — сказала Ліліан. Сестра завагалася.

— Ви не бачили його? Я хотіла вам повідомити, що родина очевидно не визнає цього заповіту. Ми будемо захищатися.

— Так і зробіть. А тепер прошу мене залишити, я хочу бути сама.

Жінка не зрушила з місця.

— Було б простіше і, мабуть, також тактовніше, якби ви написали заяву, що не визнаєте цього заповіту, який мій брат зробив безсумнівно, піддавшись певному впливу.

Ліліан уважно глянула на неї.

— А ви випадково не склали текст цієї заяви?

— Так я й зробила. Досить лише підписати. Тут! Я тішуся, що ви принаймні щодо цього виявили розуміння.

Ліліан взяла заяву і порвала її, не читаючи.

— А тепер прошу вийти. З мене досить.

Сестра не втратила самовладання. Дивилася на Ліліан проникливо.

— Ви сказали, що нічого вам невідомо про цей заповіт? Отже у вас нема письмового підтвердження?

Ліліан підійшла до дверей і відчинила їх.

— Розслідування цього залишаю вам.

— Я так і зроблю. Право на нашому боці. Врешті є ще різниця між родичами і якоюсь авантюристкою невідомо звідки, яка хоче вимантити спадок.

На столі стояла невеличка ваза з фіалками, які Клерфе приніс два дні тому. Ліліан вхопила її і, не усвідомлюючи того, що робить, вихлюпнула її вміст на кістляве обличчя. Хотіла тільки одного: щоб цей твердий, нестерпний голос замовк. Квіточки вже зів’яли і повисли на волоссі і на плечах сестри Клерфе, мовби вона щойно видерлася з якогось болота.

Жінка витерла воду з очей.

— Ви мені за це заплатите! — прошипіла.

— Я знаю, — відказала Ліліан. — Прошу мені прислати рахунок за перукаря, за сукню, а ще за ваші туфлі, білизну, наступне життя і перелякану кам’яну душу! А тепер нарешті вийдіть!

Сестра Клерфе зникла. Ліліан глянула на вазу, яку тримала далі в руці. Не знала, що здатна до таких актів насильства. «Дякувати Господу, що я не кинула вазою», — подумала і враз почала сміятися, і не могла спинитися, а потім прийшли сльози, а разом з ними відступило нарешті заціпеніння.

У холі її