Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

надане сотням міст, містечок і сіл: тільки в Галичині і тільки в XIV—XV ст. таких населених пунктів було більше 400». Наприкінці XVI ст. магдебурзьке право поширюється на Лівобережжі, насамперед у містах, заснованих князями Вишневецькими, хоча форми самоврядування тут були дещо обмеженими. Крайня географічна точка поширення на сході – Полтава, крайня хронологічна – 1758 р. (Новгород-Сіверський).

На нашу думку, саме ця обставина визначає та обмежує у просторі політико-правове розуміння терміна «Україна»: території на схід від Полтави «Україною» не є, оскільки розвивалися в іншій політико-правовій традиції, норми якої несумісні з нормами магдебурзького права[373]. Основними, засадничими принципами останнього, які ментально відмежовують його від московського законодавства, є насамперед такі:

– люди є суб’єктом, а не тільки об’єктом права;

– всі, хто дотримується державного віровизнання, рівні перед законом;

– джерелом закону є виборні органи влади.

Магдебурзьке право надало місцевому населенню універсальні інститути, які частково продовжують діяти і в сучасній українській державі. Це, насамперед, місцеве самоврядування, а також магістрати як адміністративний та судовий орган та право населення на власний суд. Магдебурзьке право стало «дієвим інструментом забезпечення демократичної самоуправи, стимулом до подальшого розвитку правової культури місцевого населення, гарантом втілення різноманітних економічних та соціальних можливостей, виявившись у кінцевому підсумку важливим кроком до інтеграції українства в європейську спільноту народів».[374]

Фундаментальною обставиною, яка забезпечувала цілісність, витривалість, загальність застосування та широке розповсюдження цих інституцій упродовж століть, була рівність людей перед законом. Цю обставину впродовж десятиліть заперечували націонал-патріотична, комуністична та посткомуністична історіографії, нав’язуючи міф про нібито всеосяжну «второсортність» православних русинів щодо католиків-поляків. Цільове призначення цього міфу – сформулювати «історичні аргументи», покликані виправдати діяльність Богдана Хмельницького, його поплічників, козацьких банд, які дощенту зруйнували процвітаючу країну, віддавши її кінець кінцем на поталу московським окупантам. Слово – експерту: «Теза про витиснення із магістратського самоврядування корінного православного українського населення представниками західного католицького обряду, що висувалась окремими фахівцями, бачиться занадто перебільшеною, а маргіналізація українців, яка мала місце в деяких західноукраїнських землях, була викликана не стільки релігійно-національними факторами, скільки причинами соціально-економічного характеру».[375]

Московська окупація мала, серед інших незворотних руйнівних наслідків, скасування норм магдебурзького права, від якого на окупованій території, за висловом того самого А. Резнікова, «залишилася бліда тінь». Остаточно магдебурзьке право було скасовано указами Миколи I у 1834 р., і лише в 1840—1842 рр. на окуповані землі була поширена дія «Зводу законів Російської імперії»[376]. Це, у свою чергу, завдало непоправної шкоди правосвідомості людей, яка до того мала «синкретичний» характер, який базувався на нормах звичаєвого права та на іноземних джерелах, найважливішим з яких було магдебурзьке[377]. Це мало наслідком формування не подоланої до сьогодні прірви між окупантами та окупованими – московсько-ординська правосвідомість, на відміну від правосвідомості автохтонного населення, походила з принципу абсолютної влади Царя/Імператора, який був єдиним джерелом права та закону, а його піддані – лише безправними дворовими людьми.

Військо Запорозьке – Гетьманщина

Інша частина народу, яка також лише згодом стала ідентифікувати себе як «українці», з XVII ст. жила й творила в системі державного утворення, яке називали Гетьманщиною, або Військом Запорозьким. Утворена внаслідок Зборівського договору 1649 року, 1654 року Гетьманщина увійшла під протекторат Московського царства та зберігала свою автономію до 1764 року – аж до її ліквідації Катериною II. Як показали сучасні дослідники, задля утвердження зверхності московського царя над правобережними польськими землями «до дипломатичного обігу» запустили вигаданий особисто Хмельницьким термін «Мала Русь». Використання цього поняття «мало виразно підкреслити московській еліті, що Козацька держава є спадкоємницею Київської Русі й мислилася в етнічних кордонах української людності, що козацтво перебирає на себе функцію політичної нації на всій українській території». Більше того: саме Богданові дорадники та «спічрайтери», персонально монахи Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський та Феодосій Сафонович, з великою долею вірогідності, стали авторами фундаментальних тез, які до сьогодні є наріжними у формуванні московської політики щодо сучасної України. Тези такі: «пов’язання влади московських царів з владою св. Володимира; представлення Києва як колишньої царської, князівської столиці; підкреслення покровительства і протекції з боку царя як основного елементу російсько-українського поєднання».[378]

Ця козацька, а не українська держава була впродовж усього часу свого існування квазі-державним утворенням. І справа навіть не в тому, що попередня тисячолітня європейська історія не знала поняття «станова держава». Справа, насамперед, полягала в тому, що «в очах московської еліти (а ми стверджуємо, що в очах і всіх інших еліт усіх інших європейських країн. – Д.Я.) Гетьманщина бачилася квазі-державним утворенням, яка постала на власному пні й не мала зв’язку зі спадщиною княжих часів. Попри всі зусилля козацької верхівки… законність існування Козацької держави уявлялася московським урядовцям (та й урядовцям усіх інших країн. – Д.Я.) дуже сумнівною і головно через нелегітимність козацтва як представницького стану. Царським двором воно так і не було визнано «політичною нацією». «Політичною нацією» для Москви залишалася українська шляхта, яка й репрезентувала безперервність історичного розвитку українських земель і була тим єдиним станом, що тільки й міг бути суб’єктом легітимних зносин з приводу київської спадщини».[379]

Територіально це утворення охоплювало, головним чином, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства. Для даного дослідження важливо підкреслити, що суверенітет цієї держави був відносним, вона впродовж усього часу свого існування знаходилася у васальній залежності від Росії. Формально вищим органом влади тут була Генеральна рада, «проте представницький принцип формування загальнодержавної Ради так і не був законодавчо врегульованим». Генеральна рада обирала гетьмана, генеральну старшину, контролювала їх діяльність, ухвалювала (санкціонувала) закони, постанови з питань війни і миру, зовнішньої і внутрішньої політики, здійснювала судівництво. Рада козацької старшини була гетьманським урядом і «складала ядро» (за М. Грушевським), «малий пленум Ради старшин» (термін Л. Окіншевича) старшинських з’їздів. Вона «попередньо вирішувала всі питання, які виносили на розгляд Генеральної ради, розробляла проекти міжнародних угод, розглядала фінансові справи, діяла як апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів». Після 1657 р. саме ця інституція перебрала на себе повноваження генеральної старшини, полковників, сотників, обмежуючи «суверенну волю народу» (вислів М. Грушевського). «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (1710 р.) Пилипа Орлика стали «спробою подолання конституційних засад козацької держави і втілення національної ідеї в демократичній конституції». Документ встановлював загальне виборче право, «суб’єктами якого були всі, хто належав до «народу козацького»; виборність всіх посадових осіб, нормування складу, компетенції Генеральної ради, Ради старшин, конституційне закріплення принципу народовладдя». Повноваження Генеральної ради Москвою постійно урізалися, від 1750 р. вона взагалі не збиралася, загальнодержавним представницьким органом із законодавчо врегульованим складом, компетенцією вона