Читати книгу - "Мальва Ланда"

О Мальво Ландо, Мальво Ландо! Куди ще мене заведе твій слід?

— Ну, що ж, не пропадати вам, — сказав чоловік. — Все одно зараз кінців не знайдете. Ходімо краще до мене, переночуєте, а там буде видно.

— Справді? — втішився. — То ви мене за божевільного не маєте?

— Ні. Бо я сам божевільний, — і розсміявся. — Я поет. Мартин Кара. Гарно? Це моє псевдо. Крім того, я є видавцем газети «Вічевий Дзвін». Там, опріч всякої всячини, є і мої вірші. Їх, щоправда, ніхто не читає, але це мене мало обходить. Я пишу для майбутніх поколінь. Зате саму газету, як не дивно, розкуповують. Лають, але купують. Я там декому перцю в дупу сиплю. Підозрюю, що вони її здебільша й розкуповують. Щоб у народ не йшла.

— А що ж народ? Ваш «Дзвін» його спонукає до дії?

— Народ спить. Нікому нема діла ані до ближнього, ані до проблем нашого міста. Кожен живе сам у собі. А влада цим користає.

Вони спинилися біля хатини, що одним боком вгрузла в землю і заросла густою бузиною, її сумний вигляд був би ще сумнішим, якби не померки.

— У вас був землетрус? — поцікавився Бумблякевич.

— Чому — був? — засміявся Мартин. — Тут мешкає землетрус. І це — я. Я стрясаю всеньке місто.

Штовхнув розхитані, зі щілинами, двері, і обоє опинилися в клубах пари. Бумблякевич сміливо ступив крок уперед, але враз аж підскочив, бо з-під ноги раптом пролунав такий вереск, що мурашки по спині побігли.

— Цить, капосне! — гримнув Мартин.

Тепер, коли очі вже звиклися, Бумблякевич побачив, що вони опинилися водночас і в кухні, і в покої, бо тут були й піч, і ліжка, і корито з білизною, і безліч баняків. У кутку біля печі поралася молода жінка в засмальцьованій сукні, дешеві панчохи посповзали з ніг, оголюючи білі жилаві литки. Однією рукою щось бовтала в банячку, а другою притримувала халат на грудях, що при кожному русі розхилявся. Поява незнайомця викликала у неї роздратування, якого вона не приховувала.

На підлозі вовтузилося щонайменше восьмеро напівголих, замурзаних до безнадії дітлахів, на одного з яких і наступив наш герой. Посеред хати на дубовому столі красувалася домовина, пофарбована у якийсь дивацький колір, а вздовж бережка бігли ще й візеруночки. У домовині, склавши на грудях воскові долоні, застигла покійниця. Під столом лежало віко, а в ньому сиділо троє дітей і вдавало, що пливуть по морю. Бумблякевич перехрестився.

— Не було чорної фарби, — пояснив господар, — то я на помаранчево й пофарбував. Так навіть веселіше… Ну, можете визутися. Нате вам капці, бо мешти ваші геть заталяпані. Ану, моя кізочко, — звернувся до жінки, — візьми оці шкарбуни та випуцуй…[81]

— Ой, що ви! — знітився Бумблякевич, перевзуваючись.

— Не мала я роботи, — буркнула господиня.

— Добрий вечір, — сказав Бумблякевич, нагадавши, що забув привітатися.

— Ти мені тут не патякай багато, — підвищив голос Мартин. — Сказав — вичисти, значить — вичисти. Давай їсти.

— Де будеш їв? Місце звільни.

— О, це інша розмова. Ану, е-е… як вас… Що? Бумблякевич?.. Беріться, пане Бумблякевич, за той край, а я за цей, та пересунемо оцю домовину набік.

— Ви… тут… збираєтеся вечеряти? — отетеріло показав на стіл з покійницею.

— А що такого? Все одно іншого столу нема. Чого тут комизитись?

Бумблякевич послухався, труну було відсунуто, і таким чином звільнилася половина столу. Жінка застелила пожмаканий обрус, який ще пам'ятав, мабуть, ліпші часи, і поставила макітру з варениками, а поруч дві кварти кислого молока.

Що-що, а вареники Бумблякевич ладен був уплітати й на цвинтарі. Двічі його не довелося просити і, захопившись цим заняттям, не відразу і второпав, яка чудасія починає творитися. Раптом відчув, як котрийсь обурений до глибини начинки вареник стає упоперек горла, а ті, що їх раніше відправив до шлунка, наче зачали радитися, чи не повернутися їм назад, бо пролунало загрозливе бурчання, і всі вони враз ожили.

Завмер і дивився, як з домовини звісилася кістлява рука і, попоравшись у макітрі, потягла за вуха кілька нещасних вареників.

Бумблякевич спробував щось сказати, натомість видобулося якесь чудне квакання — вареники рішуче вертали назад. Мусив залити їх кисляком, а потім заковтнути повітря.

— Що з вами? — щиро здивувався Мартин. — Тю-у, а ще до зачарованого замку зібрався!

З домовини знову звісилася рука.

— Дай бабусі виделку! — гукнув господар. — А ви їжте, не бійтеся — це не покійниця. Це наша бабуся. У нас просто ліжок катма, дітлахів наплодилося, як курчат. От вони в домовині й дрімають.

— А… а чого вона на столі?

— Щоб діти не заважали. То ж такі бузувіри! А труну я сам витесав. Років п'ять тому, коли бабуся зібралися вмирати. Та потім вони чогось передумали. Твердий горішок.

Бабусина рука з виделкою снувала туди й сюди, а Бумблякевич мимохідь снував за нею поглядом, доки Мартин не труснув за плече.

— Агов! Кажу ж вам — це найживіша бабуся з усіх бабусь, яких вам будь-коли доводилось бачити.

По вечері Мартин сказав:

— Ну що, тепер гайда до мого кабінету. — І, помітивши здивований погляд, продекламував: — Ніколи не буде поетом!!! той, в кого нема кабінету!!!

Кабінет містився на піддашші. Тут біля невеличкого круглого віконця стояв широкий стіл, геть завалений паперами. Поруч два крісла і шафа з книжками. Під протилежною стіною лежав застелений рядном сінник з подушкою.

— Акиш! — гукнув поет, і з купи паперів, мов ошпарений, чкурнув кіт.

— От сідайте коло столу і спробуйте моєї наливочки.

Бумблякевич відсьорбнув вишнівки і тільки тепер усвідомив, що в хаті нема електрики. І внизу, і тут, нагорі, блимали гасові лямпи. Незвичайна вірність старосвітським звичаям в одежі і побуті викликали подив.

— Чому ви сказали, що ніхто не важиться відвідати замок?

— Ну, по-перше, такої потреби — відвідувати його — взагалі не виникає. Кому хочеться пертися на таку високу гору бозна-якими нетрями, дертися кущами терену, ризикуючи зламати собі карк? І головне — задля чого? Щоб нічого не побачити? Адже духи невидимі. Старий запущений замок, пліснява, мох, павутина, кажани, миші, ящірки, гадюки… Бр-р-р! як на мене, ваш намір просто безглуздий… А так між нами, то хто вас вирядив на цю, скажемо так, експедицію.

— Княгиня фон Шруботяг.

— Що? Ви жартуєте? Адже я вам казав, що вона з сином загинула ще двадцять літ тому.

— Можливо. Одначе я її бачив не далі як позавчора. І її сина теж. Може, ми розмовляємо просто про різних людей?

— Але це виключено. На них обірвався рід Шруботягів. То мусили бути хіба