Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

Кукурузо хотів був почати пояснювати, аж тут дід враз приставив долоню до вуха і тихо сказав:

— Цить!., Потім... Пливе... Ховайтесь, хлопці, побачимо, в чім тут справа.

Ми принишкли. А дід ступив тільки один крок до куща — і ніби розтанув у темряві. Минула хвилина, дві, а може, й більше. І тільки тоді ми побачили — із стружки виплив човен. Як дід Варава міг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!

Човен пристав до берега.

З човна виліз Книш.

Щось дзвякнуло, впавши на землю.

Книш лайнувся півголосом, підняв, пішов стежкою.

Він так близько пройшов повз мене, що мені здалося, він зараз перечепиться через мою ногу, і я швиденько підібрав її під себе.

В одній руці Книш тримав великий залізний лом, а в другій — відро й друшляк, оте металеве з дірочками, на якому галушки й вареники зціджують.

Біля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрів по коліна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхні озерця і струшувати у відро.

— Гайда, хлопці,— шепнув дід і, вийшовши з кущів, голосно кахикнув:

— Кахи-кахи!

Від несподіванки Книш сіпнувся, послизнувся — шубовсть! — і сів у воду. Лише голова з води стирчить, на всі боки розгублено крутячись.

— Помагай бі, чоловіче добрий,— спокійно мовив дід.— Що це ви тут робите?

— Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш і почав незграбно підводитися.

— З друшляком? Ясно!.. А беріть-но, хлопці, його чоботи, ломика — заарештований він. Повезем у село — там розберемось...

— Та що ви, дєдушка!.. Та що ви, їй-богу!..— заметушився Книш, вилазячи з води і бризкаючись на всі боки.— От жартують! Ги-ги! От жартують!

— Давай-давай! — підвищив голос дід.

—■ Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!

— Лізь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу!

— Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як є! Не винен я... їй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народів! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! їй-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: «Дістань та дістань, воно піде на базарі». Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дістану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге,— мікроскопічне. Як ти ним, мікроскопічним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби... Вирішив я їй якоїсь іншої гадості з води натягати, щоб тільки не гавкала (хіба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотів же чіпать — раз ученики таке діло роблять. Думав, усе! Обійшлося! І торгівля йде, і я спокійний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дізналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тікай. «Ти,— кричить,— злочинець, ти,— кричить,— уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої мені не принесеш — зі світу зживу!» Ну що було робити? Ну, пойміть, дєдушка, хіба я хотів? їй же Богу! Одпустіть, пожалуста.

Книш замовк, схлипуючи.

Видно, дід завагався — сопів і кахикав.

— Ой, діду, викручується він! Як ужака! — скрикнув Кукурузо.— Вони тут з Бурмилом... у акваланзі для підводного плавання... ціле літо пірнають.

— Спеціально у Києві купили. Ми самі бачили,— підхопив я.— Завдання у них якесь... від вермахту... Мабуть, фашистський архів з дна дістають. Як у Чехо-Сло-ваччині.

Книш аж зіщулився весь.

— Та що ви, хлопці! Що ви! Та боронь Боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!

— А що ж? — спитав дід.

Книш якийсь час мовчав, потім враз гаряче заговорив:

— Та знаєте, та ми ж якраз, дєдушка, і про вас думали. Хотіли подаруночок вам ізробить. Хоч ви й непитущий, але ж на свята чарочку можете... Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у війну німці тут спирт затопили.

Двадцять, кажуть, каністр лежить. Герметичні, що їм зробиться. Так ото думаємо піднять. Тільки ж ви, дедушка, пожалуста, нікому-нікому! Ми вам по дружбі дамо. Навіть і не думайте відмовлятися. Це ж таке діло! Згодиться! Хі-хі!..

Книш засміявся дрібненьким підлим сміхом. Та сміх одразу й увірвався. По дідовому настрою зрозумів Книш, що сміятися не до шмиги.

— Ясно,— суворо сказав дід.— А ломика оце нащо брав?

—■ Та просто так... просто...— зам'явся Книш.

— Хотів греблю зруйнувати? Щоб сліди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихійне лихо? Так? — у голосі діда дзвеніла лють.

— Таж клята баба,— почав Книш, але дід перебив його:

— Годі вже! Сідай! Поїхали!

— Та, дедушка! — плаксиво запросився Книш.— Та ми ж з вами сусіди! Що вам — більше всіх треба? Я ж нічого не зробив, не встиг же! Одпустіть!

— Які ми сусіди! — одрубав дід.— Ти зовсім на іншій планеті живеш! І не смій сусідиться до людей. Поїхали!

І Книш згорбився, і, як побитий собака, слухняно пішов до човна. А коли вже ми одпливали, дід Варава, ні до кого не звертаючись, тихо сказав:

— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпіталю. Було б старожилів спитать, перед тим як у воду лізти.

РОЗДІЛ

Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки.

Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями.

Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором кореспондент піонерської газети.

Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках-шпильках.

Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це «прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася), що вона обов’язково доповість про це в інституті, що це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фа-радейовичу, а потім усім юннатам.

Фарадейович аж сяяв від щастя (до речі, в цей день виписали з лікарні його жінку).

Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати