Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Допоможіть…

Варенуха, охороняючи двері, підскакував коло них, надовго зависаючи в повітрі й гойдаючись у ньому. Скарлюченими пальцями він махав у бік Римського, сичав і цмокав, робив миги дівулі у вікні.

Та заспішилась, встромила руду голову у кватирку, витягла, скільки могла, руку, нігтями почала дряпати нижній шпінгалет і трясти раму. Рука її почала видовжуватись, як гумова, і вкрилася трупною прозеленню. Нарешті зелені пальці мертвої обхопили важільок засувчика, повернули його, і рама почала розчинятися. Римський слабенько скрикнув, прихилився до стіни, а портфель виставив уперед, як щит. Він розумів, що прийшла його погибель.

Рама широко розчахнулась, але замість нічної свіжості та аромату зелені до кімнати ринув пах льоху. Покійниця ступила на підвіконня. Римський виразно бачив плями тління на її грудях.

І в цей час радісний нежданий крик півня долетів із саду, із тієї низької будівлі за тиром, де тримано птахів, які брали участь у програмі. Горлатий муштрований півень сурмив, вістуючи, що до Москви зі сходу котиться світанок.

Дика лють спотворила обличчя дівулі, вона хрипко лайнулася, а Варенуха коло дверей верескнув і повалився з повітря на підлогу.

Півнячий крик повторився, дівуля клацнула зубами, і руде її волосся піднялося сторч. З третім криком півня вона обернулась і вилетіла геть. І слідком за нею, підскочивши і виструнчившись горизонтально в повітрі, скидаючись на купідона в польоті, виплив повільно у вікно через письмовий стіл Варенуха.

Сивий, як сніг, без єдиної чорної волосинки, дід, який недавно ще був Римським, підбіг до дверей, зняв запобіжника, відчинив їх і кинувся бігти темним коридором. Перед поворотом на сходи він, стогнучи від страху, намацав вимикач, і сходи освітилися. На сходах дід, якого трясло і тіпало, упав, бо йому здалося, що на нього згори м’яко повалився Варенуха.

Збігши донизу, Римський побачив чергового, який заснув на стільці коло каси у вестибюлі. Римський навшпиньки прокрався повз нього і вислизнув у головні двері. На вулиці його трохи попустило. Він настільки дійшов до тями, що, хапаючись за голову, зміг усвідомити, що капелюх його залишився в кабінеті.

Само собою зрозуміло, що за ним він не повернувся, а задихаючись, побіг через широку вулицю на протилежний ріг до кінотеатру, побіля якого маячив червонуватий тьмяний вогник. Через хвилину він був уже коло нього. Ніхто не встиг перехопити машину.

— До кур’єрського ленінградського, дам на чай, — важко сапаючи і тримаючись за серце, проговорив дід.

— У гараж їду, — з ненавистю відказав шофер і відвернувся.

Тоді Римський розщібнув портфеля, дістав звідти п’ятдесят рублів і просунув їх у відчинене переднє віконечко шоферові.

За кілька секунд деренчлива машина, як вихор, летіла дугою Садової. Пасажира метляло на сидінні, а в уламкові дзеркала, що висів перед водієм, Римський бачив то радісні шоферові очі, то нестямні свої.

Вискочивши з машини перед будівлею вокзалу, Римський гукнув першому, що трапився, чоловікові в білому фартусі та з бляхою:

— Першу категорію, один, тридцять дам, — жмакаючи, він діставав з портфеля червінці, — нема першої — другу, якщо нема — бери твердий!

Чоловік з бляхою, озираючись на світний годинник, рвав із рук у Римського червінці.

Через п’ять хвилин з-під скляного шатра вокзалу щез кур’єрський і начисто пропав у темряві. З ним разом пропав і Римський.

Розділ 15

СОН НИКАНОРА ІВАНОВИЧА

Неважко здогадатися, що товстун з багряною фізіономією, котрого примістили в кімнаті № 119 клініки, був Никанор Іванович Босой.

Потрапив він, одначе, до професора Стравінського не відразу, а попередньо побувавши в іншому місці.

Від цього іншого місця Никанорові Івановичу в пам’ятку залишилося мало чого. Пригадувалися лише письмовий стіл, шафа і диван.

Там з Никанором Івановичем, в якого перед очима все туманіло від припливів крові та душевного збурення, стали до розмови, але розмова склалася якась плутана, чудернацька, а краще сказати, зовсім не склалася.

Перше ж запитання, поставлене Никанорові Івановичу, було таке:

— Ви Никанор Іванович Босой, голова будкому номер триста два-біс по Садовій?

На це Никанор Іванович, страшно реготнувши, відповів слово в слово таке:

— Я Никанор, певно, Никанор! Але який же я, к лихій годині, голова?

— Цебто як? — спитали в Никанора Івановича, примружуючись.

— А так, — відповів він, — якби ж то я голова, то я відразу мусив би зметикувати, що він нечиста сила! А то що ж воно? Пенсне надтріснуте… весь у дранті… Який же з нього перекладач у чужоземця!

— Про кого ви говорите? — спитали в Никанора Івановича.

— Коров’єв! — вигукнув Никанор Іванович. — У п’ятдесятій квартирі у нас засів! Пишіть: Коров’єв! Його негайно треба виловити! Пишіть: шості парадні, там він.

— Звідки валюту взяв? — сердечно запитали у Никанора Івановича.

— Бог істинний, Бог всемогутній, — заговорив Никанор Іванович, — усе бачить, а мені туди й дорога. В руках ніколи не тримав, гадки-думки не мав, яка вона така валюта! Господь мене кара за скверну мою, — з почуттям вів далі Никанор Іванович, то застібаючи, то розстібаючи сорочку, то хрестячись, — брав! Брав, але брав нашими, совєтськими! Прописував за гроші, не криюсь, бувало! Нівроку і наш секретар Пролежньов, теж гарний! Просто сказати, усі злодії в будинкоуправлінні. Але валюти я не брав!

На прохання не клеїти дурня, а розказати, як потрапили долари у вентиляцію, Никанор Іванович став на коліна і похитнувся, роззявляючи рота, мовби наміряючись ковтнути паркетну дощечку.

— Хочете, — промичав він, — землю буду їсти, що не брав? А Коров’єв — він чорт!

Всякому терпцю приходить край, і за столом уже підвищили голос, натякнувши Никанорові Івановичу, що йому пора заговорити по-людськи.

Тут кімнату з отим диваном розтяло дике волання Никанора Івановича, що зірвався з навколішок:

— Он він! Ондечки за шафою! От шкіриться! І пенсне його… Держіть його! Окропити приміщення!

Кров відлила від обличчя Никанора Івановича, він, тремтячи, хрестив повітря, шарпався до дверей і назад, затягував якусь молитву і, нарешті, почав верзти щось цілком несосвітенне.

Стало ясно, як день, що Никанор Іванович ні до яких розмов не придатний. Його вивели, примістили в окрему кімнатку, де він трохи втихомирився і лише молився та схлипував.

На Садову, певна річ, з’їздили і в квартирі № 50 побували. Але ніякого Коров’єва там не знайшли, і жодного Коров’єва ніхто в будинку не знав і не бачив. Квартира, що її займав покійний Берліоз, а ще Лиходєєв, який поїхав до Ялти, була порожнісінька, і в кабінеті супокійно висіли ніким не ушкоджені сургучні печатки на шафах. З тим і поїхали