Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Ознайомившись із заявою, генерал П. Скоропадський відрядив на з'їзд хліборобів свого генерального писаря І. Полтавця-Остряницю і осавула І. Зеленевського, які оголосили записану зі слів гетьмана відповідь:

«Вірні сини України, дорогі брати мої! Коли в такий мент я взяв владу в свої руки, то це для того, щоб збудувати Україну і до кінця днів своїх бути вірним сином дорогої нашої Неньки і всіма силами боронити державні і національні права українського народу. Прошу і наказ даю вам, брати, вірно і щиро служити незалежній Українській Державі нашій. Українська Державна Рада буде скликана зараз же після того, як настане спокій на Україні. Думки, висловлені в заяві вашій, взагалі й мої думки. Буду дбати об тім, аби по змозі сил своїх і обставин задовольнити Ваші бажання дорогих серцю моєму селян-хліборобів. Кличу Вас всіх не жаліючи сил і здоровля до енергійної праці по відбудуванню незалежної Української Держави, ладу і спокою на Україні. Амінь. Гетьман Павло Скоропадський»[424].

Хоча керівник держави явно лукавив, коли стверджував про тотожність своїх думок, надісланій йому заяві від зборів УДХП, делегати вітали відповідь Скоропадського гучним «Слава!» та ухвалили додаткові до заяви постанови: «1) Аби негайно було повернуто хазяїнам пограбоване у них майно; 2) Аби розпущені були комітети і переобрані земства; 3) Аби скасовані були вибори до Установчих Зборів; 4) Аби негайно було видано закон про підданство і про присягу на вірність українській державі»[425].

Провінційні відділи УДХП також вітали «ясновельможного хазяїна», вимагаючи репресій проти «селянської голоти» і нагадуючи про бажання збільшити земельні володіння.

Одначе хлібороби помилились. Гетьман не виправдав сподівань «дорогих братів» і не запросив до уряду жодного їхнього представника.

Держались осторонь від хліборобів-демократів й інші сили, навіть наближені до гетьмана, ладні підтримати його режим.

Йдеться, передусім, про Українську партію соціалістів-федералістів, яка мала соціалістичну назву, демократичну фразеологію, буржуазно-демократичну сутність і займала місце посередині між російськими лібералами й правицею української соціалістичної демократії. УПСФ давно марила «твердою владою, порядком, діловим урядом, реальною політикою».

Ще після повернення Центральної Ради до Києва соціалісти-федералісти почали триматися дедалі опозиційнішого курсу. Вони навіть вимагали заміни Ради як «оджившої свій вік» новим парламентським органом — Державною Радою, що була б сформована «відповідно часові». Не задовольняючись становищем меншості в Раді народних міністрів, есефи 27 квітня 1918 р. вийшли з уряду В. Голубовича[426]. Однак збіг у часі цього кроку з репресіями австро-німецьких окупантів проти Центральної Ради кинув на УПСФ тінь співучасника змови та змусив представників партії заявити, що вони «передумали» і мають намір залишитися в уряді. Прихід до влади П. Скоропадського соціалісти-федералісти зустріли в цілому схвально — як природний крок до «твердої влади».

Однак, коли 30 квітня 1918 р. посланець П.Скоропадського М.Василенко прибув на партійні збори соціалістів-федералістів і запропонував представникам партії взяти участь у роботі гетьманського кабінету міністрів, керівництво УПСФ не дало позитивної відповіді на його пропозиції.

У той же день з ініціативи УПСФ була скликана міжпартійна нарада найвпливовіших українських соціалістичних партій: УСДРП, УПСР, УСС та УПСФ. На ній есефам пропонувалося прийняти пропозицію гетьмана і ввести своїх членів до Ради міністрів Української держави, але керівництво партії, турбуючись про свою „соціалістичну чистоту”, знову відмовилося прийняти пропозицію. Правда. представники УПСФ висловлювали готовність направити до уряду своїх емісарів разом з посланцями УПСР і УСДРП. Однак це було абсолютно нереально. Тому нарада ухвалила сформувати спільну делегацію для переговорів з австро-німецьким командуванням.

Дивною виглядає аргументація, до якої вдалися автори прийнятої ухвали, що з її допомогою передбачалося «переконати» австро-німецькі власті змінити режим. «…Українська влада сама йшла до своєї корінної зміни, — говорилося в документі у його переказі "Киевской мыслью". — Останнє могло би статися тим чином, що Центральна Рада сама розійшлася б і, відігравши свою роль революційного органу, передала б владу новому уряду, утвореному на діловому принципі з представників різних політичних партій і громадських груп. Цей уряд спирався б на нове державне тіло — Державну Раду, в яку увійшли б також представники всіх великих центральних політичних і національних груп, в тому числі й тих, що не входили до складу Центральної Ради»[427].

І сутністю, і формою ухвала більше нагадує акт беззастережної капітуляції. «Лагідні» вмовляння могутньої мілітарної сили піти хоч на якісь поступки не були почуті. Вона з презирством відкинула «згоду» українських соціалістів-федералістів «пожертвувати своєю соціалістичною невинністю» (П. Христюк) і рівно за добу розпочати формування гетьманського кабінету. Було вже запізно («zu spat», як висловився той самий всесильний генерал Гренер). Кабінет формувався переважно з представників правих загальноросійських партій, хоча декотрі його члени були українцями за національністю. «Почалась диктатура російсько-жидівсько-польсько-"малоросійської" буржуазії на Україні»[428].

2 травня делегацію в складі В. Винниченка, С. Єфремова. М. Салтана, К. Лоського та П. Андрієвського прийняв начальник штабу німецьких військ в Україні генерал В. Гренер. Члени делегації ознайомили останнього з умовами входження представників українських політичних партій до нового уряду України: усунення від влади П. Скоропадського; саморозпуск Центральної Ради; формування тимчасового законодавчого органу — Державної Ради з представників усіх верств населення; скликання Установчих зборів після встановлення спокою в державі. Непоступливість німецького командування змусила згадані українські партії дещо змінити свою позицію. Вони висунули нові умови входження до складу гетьманського уряду: основою державного устрою України мала стати вироблена Центральною Радою конституція; представники українських партій повинні були отримати більшість портфелів, зокрема, місця прем’єр-міністра, міністра закордонних справ, земельних справ і освіти; Головою Ради міністрів пропонувався С. Шелухін. Зміст пропозицій українських партій свідчив про те, що вони визнавали тимчасовість гетьманської влади.

Однак і на ці пропозиції В. Гренер дав негативну відповідь. Саме в цей час було завершено формування гетьманського уряду. Крім того, населення України практично не відреагувало на усунення від влади Центральної Ради. Таким чином, провідні українські партії виявились усунутими від участі в роботі Ради міністрів Української Держави. Серед них опинилися і соціалісти-федералісти, які, вочевидь, дещо „переграли”, перехитрували самих себе. Публічно доводячи, що не збираються поривати з українським революційним, навіть соціалістичним табором, вони потім гучно „ображались”, що німці вкупі з гетьманцями сформували уряд без них.

Їхня «опозиційність» до режиму виявилась на партійному з'їзді (Київ, 10–12 травня 1918 р.) і пояснюється головним чином невдалим завершенням переговорів з німцями про утворення кабінету міністрів.

Ображені тим, що влада перейшла до рук неукраїнської буржуазії, есефи ухвалили кілька «сердитих» постанов, спрямованих як проти німецьких військових властей, так і проти новосформованого