Читати книгу - "Усмішка: оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наче крізь землю провалилася.
«Хіба що, — подумав я, уважно роззираючись надовкола, — вона шмигнула у паб „Чотири Провінції“».
І саме туди я й зайшов.
Це була непогана здогадка.
І я тихо причинив за собою двері.
Там, за стійкою бару, знайома жебрачка замовила для себе пінту «Ґіннесу» і шкляночку джину, щоби мало що смоктати щасливе немовля.
Я трохи заспокоївся, відтак зайняв місце за стойкою і зробив замовлення:
— Джин «Бомбей», будь ласка!
Зачувши мій голос, дитина здригнулася і, порснувши джином, зайшлася кашлем.
Жінка повернула її і поплескала по спинці. Почервоніле личко немовляти повернулося до мене: заплющені очі, широко відкритий рот. Нарешті напад кашлю минувся, обличчя трохи посвітліло, і тоді я сказав:
— Послухай, малюче!
Тиша. У барі затамували подих.
— Ти забув поголитися, — закінчив я фразу.
Маля почало вовтузитися на руках у матері і якось дивно жалісливо пхинькати, проте я швидко це припинив:
— Не бійся. Я не з поліції.
Жінка розслабилася — неначе її м'язи усі нараз перетворилися на желе.
— Спусти мене на землю, — мовило немовля.
Вона послухалася.
— І налий мені джину.
Вона подала йому склянку із джином.
— Ходімо у зал, там нам ніхто не заважатиме.
Маля попрямувало в зал, однією рукою притримуючи пелюшки, а в іншій стискуючи склянку з джином, з якоюсь навіть гідністю. Як воно і припускало, тут не було ні душі. Немовля без моєї допомоги видерлося на крісло за столом і допило свій джин.
— Господи, мені би не завадило хильнути ще! — пропищало воно.
Поки мама пішла ще за однією порцією для нього, я всівся поруч, і ми тривалий час лише мовчки вдивлялися один в одного.
— То що ти про все це думаєш? — озвався він нарешті.
— Не знаю. Потрібен час, щоб осмислити все це, — мовив я. — А тоді або вибухнути сміхом, або зайтися плачем.
— Краще вже сміх. Не люблю сліз.
Він довірливо простягнув мені руку. Я потиснув її.
— Мене звати Маꥳллахі. Більше знаний як Шмаркач Маꥳллахі. Або ж просто — Шмаркач.
— Шмаркач, — повторив я і й собі відрекомендувався: — Сміт.
Він міцно схопив мою руку своїми крихітними пальчиками.
— Сміт? Та це не прізвище, а щось на кшталт — почув і забув. А от моє, Шмаркач, сягає глибини у десять тисяч льє! Як, запитаєш ти, ведеться мені тут? А як ведеться тобі — такому стрункому, поставному, пановитому. Ну та хай там, ось твоє пійло — таке саме, як моє. Пий і слухай.
Жінка повернулася з двома повними склянками. Я випив, поглянув на неї і запитав:
— Ви — його мама?
— Вона мені сестра, — промовив малюк. — Наша мама давно вже подалася до праотців і найближчих тисячу років зароблятиме там по півпенні на день, а надалі взагалі ні пенса милостині і мільйони студених весен!
— То це твоя сестра? — напевно, у моєму голосі бринів сумнів, бо жінка швидко від нас відвернулася і взялася пити своє пиво.
— Ти б сам ніколи не здогадався, чи не так? Вона з вигляду в десять разів старша від мене. Але кого не зістарять Зими, того зістарять Злидні. Зими та Злидні — от і весь секрет. Навіть порцеляна тріскає від такої погоди. А моя сестра була настільки прекрасна — як найтоншої роботи порцеляна, яку літо випалювало у своїй печі. — Він лагідно штовхнув її ліктем. — І ось тепер вона мені за маму — всі тридцять років.
— І ви всі ці тридцять років були...?
— Біля парадного під'їзду «Роял Гайберніан»! І навіть довше! І наша мама, і тато, і його тато, і всі родичі! Того дня, коли я щойно народився і мене лише сповили, я вже опинився на вулиці, а мама циганить «Христа ради», а світ надовкола глухий, німий і сліпий, і кам'яний, і замогильний. Тридцять літ із сестрою, десять літ з мамою — ось скільки часу Шмаркач Маꥳллахі бере участь у цьому реаліті-шоу!
— Сорок? — вигукнув я, і щоби якось дійти до тями, допив свій джин. — Тобі справді сорок? І всі ці роки... але як?
— Як це я ухитрився відхопити таку роботу? — перепитав малюк. — Таку роботу не вибирають, для такої роботи, як то мовиться, треба народитися. Дев'ять годин у нічний час, жодних тобі неділь, жодних табельних годин, жодних зарплат — лише пилинки і ворсинки з кишень багатих гультяїв.
— Але я все-таки не розумію, — сказав я, натякаючи жестами на його зріст, будову і колір обличчя.
— Я й сам ніколи цього не розумів, — сказав Шмаркач Маꥳллахі. — Можливо, я на біду народився ліліпутом? Чи в моєму рості винуватий збій у якихось залозах? А, можливо, хтось розпорядився від гріха подалі, щоби я залишався кордуплем?
— Навряд чи...
— Гадаєте, ні? А ось послухайте. Тисячі разів, і тисячу тисяч разів я чув, як мій батько, повертаючись із старцювання, тицяв пальцем у мою ліжечко і, вказуючи на мене, промовляв: «Шмаркачу: що би там не було, але ти не рости, і хай не росте жоден твій м'яз, жодна волосина! Світ навколо тебе — це справді прегарна штука. Чуєш мене, шмаркачу? Довкола тебе Дублін, а там уся Ірландія, а далі — і цілісінька Англія. Але це — не для тебе, тобі не варто рости; отож, слухай-но, шмаркачу, ми зупинимо твій ріст правдою, істиною, пророцтвами та ворожбою, ти в нас джин попиватимеш та іспанські сигарети куритимеш, аж поки не станеш справжнісінькою ірландською шинкою — рожевою, солодкавою і маленькою, маленькою — ти чуєш мене, шмаркачу? Я тебе не хотів. Але якщо вже з'явився на світ, то лежи тихіше від миші, не ходи, а плазуй, не говори, а скавули, не працюй, а байдикуй, а коли світ виявиться надто великим для тебе, шмаркачу, то скажи йому все, що ти про нього думаєш: нацюняй у пелюшки. Ось, шмаркачу, тобі на вечерю самогонка — дудли її! Чотири вершники Апокаліпсису[66] чекають на нас біля річки Ліффі. Хочеш їх повидіти? Чіпляйся за мене! Вперед!»
І ми відправлялися у вечірнє турне: тато нашкварював на банджо, а я сидів коло
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Усмішка: оповідання», після закриття браузера.