Читати книгу - "Новини"

І з моторошною силою, немовби заганяючи невидимий цвях, він обрушив свою долоню на голий стіл, на якому лежав чистий аркуш паперу.

атрік виріс в охопленій війною Уганді. Пережив злидні, приниження, жорстокість. Рано втратив батька, але не зламався. Встав на ноги і виховав трьох сестер (одну потім викрали людожери). Здійснив дитячу мрію — зробився пастором. Дивом лишився живий, коли повстанці оголосили за його голову нагороду. Втік аж у німецький Дортмунд, але й звідти довелось виїхати. Після довгих поневірянь осів у Харкові — проповідувати Слово Боже.

Патріку тридцять шість, він бадьорий, веселий, повний планів на майбутнє.

— У нашій церкві триста п’ятдесят парафіян,— пояснює він і одночасно пилососить ніздрею Сашин амфетамін.— Ми зростаємо!

У нього чорна голова, кругла, як футбольний м’яч, і витріщені очі, котрі, здається, ось-ось повистрілюють з орбіт. Жодна з його сентиментальних пригодницьких історій не відповідає враженню, яке він справляє,— хитрого і жадібного сучого сина і обормота.

— Смерть — це нескінченно мала величина,— глибокодумно вимовляє Томас (він у костюмі зайця, чомусь бузкового кольору).— Смерть — це точка.

У Томаса вдумливі блакитні очі і невідмовна любов до наркотиків. Довгі бузкові заячі вуха під час розмови ворушаться. Він гомосексуаліст.

— Сашо, ми збираємося курити гашиш? — вередливо питає Томас.

На Сашину маківку косо насунутий червоний ковпак Санта-Клауса з білою пуховою облямівкою. Він вештається по квартирі в шортах, голий по пояс, у сонцезахисних окулярах, дико витанцьовуючи під австралійський дабстеп...

— Хапай шампанське, братва! — несамовито верещить він.— Зара з’явиться презік!

Потім підпалює бенгальський вогник, і аплодує, і регоче, як скажений кінь...

— Це декаданс,— констатує Соня Купер меланхолійно.

Вона відновила тубільні косички. На ній домашні шортики і вільна футболочка з намальованою кицькою. Кицька явно обжилася тут, в одній із Сашиних квартир. У його ванній кімнаті — жіночі креми, шампуні, рушнички, щіточки...

— Смерті не існує,— повідомляє Патрік Томасу, перехоплюючи мундштук кальяна товстими чорними пальцями.— Ми не помремо...

Саша возиться з плазмою. Екран здоровенний, яскравий.

— Сашо, сьогодні ж двадцять восьме березня! — кричить йому Соня.

— А година яка?

— Четверта ранку!

— Починається! — радіє Саша.

Напівголі дівчата зникають, натомість з’являється лосніючий, немов би тільки-но помитий зі шлангу, президент України з келихом знов-таки шампанського. Телевізор працює без звуку. Дабстеп лупить скажено, сусіди вже давно мали б стукати в стіни,— можливо, й стукають, але ми нічого не чуємо. Щось, правда, гатить,— може, музика, а може, моє розігнане стимуляторами серце. Білі губи президента рухаються, наче губи мертвої панночки. «І вітер жахіття ворушить його брови»,— прилітає з якогось дна.

Саша знову витанцьовує.

— А ваша церква наркотики не забороняє? — кричу я Патрікові.

— Наша — ні,— відповідає той.

Потім певний час розмірковує і, вочевидь, доходить думки, що його відповідь потребує додаткових пояснень.

— Бог дав нам ноги, щоб ходити, руки, щоб рахувати гроші, і ніс, щоб нюхати порошки. Але багато нюхати не можна. В Дортмунді я нюхав дуже багато порошків, і в мене носом часто йшла кров. А потім Ісус сказав мені, що треба нюхати менше. Відтоді я інший. Коли він скаже, що зовсім не треба нюхати,— я й не буду.

Логічно, подумав я. Патрік вів далі:

— Рука може красти, а може й цеглу класти. Нога може ходити, а може копняком нагородити. Так і порошки: погано, коли забагато. Іноді можна просто гашиш покурити.

Ця цікава думка потягом проноситься у голові, наче рекламний слоган під бадьору музичку: «Про-сто кури га-шиш! — парам-пам-парам — піу!»

— Та, мабуть, не зараз,— скептично зауважує Соня.

Бахнув постріл: корок з шампанського. Президент зник. Стрілки годинника на екрані зійшлись у подвійній ерекції на дванадцятій.

— Ур-ра-а-а!!! — горлає Саша.

Полилося по бокалах. Спалахнули бенгальські вогні.

— Ура!

— З Новим роком! — вигукнув бузковий заєць Томас.

— З Новим роком!

— Халілуйя! — благословив усіх пастор.