Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

Мабуть, ця яскрава картинка референдуму змусила президента Путіна утриматися від визнання його результатів. Але Путін пообіцяв пам’ятати про волевиявлення жителів Донбасу.

Чим краща у Путіна в цьому разі виявиться пам’ять, тим небезпечніше це для України. Хоча тепер з’явився привід побоюватися російської агресії й у Молдови, де Росія активізувала діяльність проросійських сепаратистів у невизнаній республіці Придністров’я, і навіть у Румунії, яка закрила свій повітряний простір для літака з заступником голови російського уряду Дмитром Рогозіним, що потрапив до списку «нев’їзних» до Європейського Союзу. До речі, у відповідь на те, що літак Дмитра Рогозіна не пустили в небо над Румунією, член російського уряду пообіцяв, що наступного разу полетить над Румунією на стратегічному бомбардувальнику Ту-160.

Після 11 травня Україна зітхнула з деяким полегшенням. Тепер президентські вибори, призначені на 25 травня, видаються цілком можливими. Є несподівані зміни і в симпатіях українських виборців. За даними кількох соціологічних опитувань, Юлія Тимошенко перейшла з другого місця в рейтингу кандидатів у Президенти України на третє, пропустивши на друге колишнього члена Партії регіонів, банкіра і бізнесмена Сергія Тігіпка. На першому місці з 40% симпатій ви­борців перебуває Петро Порошенко. Але до виборів іще один тиждень. Так що цілком можна очікувати і нових сюрпризів у дні, що залишилися перед голосуванням.

Особливо коли врахувати, що сепаратисти почали друкувати бланки паспортів «Донецької Народної Республіки». Сподіваючись стати в майбутньому частиною Росії, вони поки що готуються стати другим Придністров’ям. І цілком можуть використовувати день виборів Президента України для ще одного імпровізованого голосування. Один із лідерів сепаратистів Володимир Пономарьов заявив, що вони можуть організувати будь-які вибори за три дні. Так що, можливо, 25 травня вони вирішать вибирати президента неви­знаної «Донецької Народної Республіки».

Чи можна звикнути до безперервної війни? Виявляється, можна, якщо війна йде десь далеко і якщо про неї мало говорять у новинах. Те, що відбувається на сході України, вже можна без будь-яких застережень назвати війною, але проблема в тому, що війна звичайно буває або громадян­ська, або між країнами. Те, що відбувається в Україні в Донбасі, не підлягає ні під одне з цих визначень. З одного боку, є російські «добровольці», які прибули з Росії та з окупованого Криму. Вони не приховують не тільки свого російського громадянства, але навіть і того, що операцію з анексії південного сходу України було підготовлено тими ж людьми, які готували окупацію Криму. Єдина відмінністьу тому, що операція в Криму пройшла для Росії успішно, а ось в Донбасі все пішло не так, як було заплановано. Сам «головнокомандувач збройних сил південного сходу України» Ігор Стрєлков-Гіркін узяв і записав 18 травня відчайдушне відеозвернення до жителів Донбасу, в якому звинуватив цих жителів у боягузтві та небажанні воювати за перетворення свого регіону на нове Придністров’я або на губернію Російської Федерації. У цьому довгому, майже десятихвилинному, зверненні, власноруч написаному і зачитаному Гіркіним, він скаржиться, що Донбас обіцяв йому 27 тисяч добровольців, але на весь регіон із населенням понад 7 мільйонів таких добровольців виявилося менше тисячі. Тут же він зізнався, що для цих добровольців російські однодумці привезли величезну кількість зброї та роздавали її всім підряд, хто клявся у своїй вірності ідеям «Донецької Народної Рес­публіки», проте жителі Донбасу, отримавши в руки новенькі автомати Калашникова і гранатомети «муха», відразу зникали в невідомому напрямку. Занадто пізно, виявляється, «головнокомандувач» зрозумів, що озброїв за свій російський рахунок тисячі звичайних бандитів, які взялися за розбій на всій території Донбасу. Тепер у захоплені сепаратистами та бандитами райони Донбасу не везуть бензин і продукти, там не працює більшість банків. А більшість банкоматів пограбовано. Бандити кажуть, що гроші вони забирають із банкоматів «на потреби революції». Також на «потреби революції» у будь-якого місцевого жителя можуть відібрати автомобіль або навіть квартиру. Життя в регіоні стає все більш нестерпним. У самому Слов’янську, де сконцентровано збройні сили сепаратистів, вже немає ні електрики, ні газу. Електромережі та газопроводи було пошкоджено під час військових дій, а ремонтні бригади на поле битви їхати відмовляються. З самого Слов’янська передають, що місцеві морги заповнені трупами вбитих сепаратистів, але інформацію цю перевірити неможливо. Українських журналістів там немає, а російські журналісти знімають тільки «героїчні будні» бійців самопроголошеної республіки. Їм треба доповідати російським глядачам про перемоги сепаратистів над військами, котрі підпорядковуються Києву. Одначе доповідати нема про що. Вони були б раді, якби від снарядів і куль українських військових гинули б мирні жителі — тоді можна було б розповісти про звірства «київської хунти». Але українська армія на міста, захоплені сепаратистами, не нападає. Якраз для того, щоб не було випадкових жертв. Добре хоч, що самі сепаратисти регулярно нападають на бази українських військових або на об’єкти, які вони охороняють. І ось тоді виникають перестрілки та справжні бої. Так, 18 травня вночі біля Слов’янська українські військові помітили, як група сепаратистів установлює поруч із ними переносну зенітну установку для обстрілу телевізійної вежі, що охороняється урядовими військами. Загін спецназівців захопив і установку, і тих, хто її встановлював, у полон. Тут з’ясувалась одна кумедна штука — двоє із захоплених у полон терористів пред’явили посвідчення кореспондентів московського телеканалу «Life­News». Також у них було виявлено телекамеру, на яку вони одночасно записували процес підготовки зенітної установки до стрільби. Мені важко в цій ситуації назвати те, що робили кореспонденти російського телеканалу, журналістикою. Російські журналісти, що супроводжують терористів на кожному кроці, є співучасниками військових дій з боку терористів, які воюють проти української армії з російською зброєю в руках. Співробітники цього ж телеканалу знімали, як сепаратисти катували та допитували трьох українських спецназівців, захоплених біля Горлівки. Співучасть у знущаннях над роздягненими майже догола та побитими українськими офіцерами теж навряд чи називається журналістикою.

Одначе найближчими днями, як мені здається, всі журналісти, і справжні, і не дуже, змушені будуть відволіктися від війни реальної на війну політичну — на президентські вибори. Десь вони проходитимуть спокійно й організовано, але на південному сході країни навряд чи обійдеться без провокацій, без стрілянини, без драм. Власне, провокації вже давно тривають. Сепаратисти залякують та викрадають членів і голів виборчих комісій, захоплюють приміщення, де мають відбутися вибори. Міліція в Донбасі не діє, українських військових не вистачає. Але вибори відбудуться, і дуже важливо для всіх, хто хоче миру, щоб вони пройшли в один тур. Шанси у Петра Порошенка перемогти в першому турі