Читати книгу - "Три тисячі смертей"

— А біс його зна... Колись було саме так... а зараз — не знаю. Та бач, здається ми з нею знайшли одне одного.

— З ким це — з нею?

— Ну з ким ж іще... — Юр пирхнув. — З леді в білому.

Джонні здригнувся — це було знати з легкого шереху.

— А раніше чому ти її шукав?

Взагалі-то, серед найманців така цікавість вважалась поганим тоном. Ну живе собі чоловік — то й добре, а що він там творив раніше — то його справа. Але тут, за часницю до смерті... мабуть, зберігати традиції не було сенсу.

— Через нещасне кохання, — іронічно буркнув Дізфайндер.

— А серйозно?

— Та я серйозно...

Запала тиша — втім, дуже ненадовго. Її розігнав дивний звук — суміш кахикання й шарудіння — Джонні сміявся.

— Ти чого? — спохмурнів Шукач.

— Через тебе... дурню... — не міг зупинитися Вибий Око.

— Юр Дізфайндер, Юр Розпусник, Юр Червонорукий — хотів застрелитись через нещасне кохання... Розповісти кому... так здохнуть же від сміху...

Дізфайндер напружився — потім згадав, що розповісти ніхто нікому й нічого не зможе — й собі посміхнувся.

— А вона ж що?

— Нічого... Вийшла заміж й виховує дитину.

— То що ж у вас сталося?

— Дурниці, — відвертість найманця явно мала межі. — Кінець кінцем просто розійшлись.

— А чому... — а от цікавість Джонні явно кордонів не мала. — А чому ж не застрелився?

Юр знову пирхнув.

— Бо не зміг.

— Злякався?

Шукач скривився, потім вилаявся й пробурчав:

— Не зміг.

— А що там могти... — все хихотів Вибий Око. — Береш цяцьку й натискаєш...

— Та невже? — Юр завівся. — Ну дивись... тобто...

Він згадав порожні зіниці Вибий Ока.

— Пробач.

— Та добре. То що ти хотів показати? Може, хоч розкажеш?

— Та ні.

— Чому ж?

— Не повіриш. Втім... я здається, знайшов спосіб показати.

Він дістав з кобури величенький «люгер», сунув його до рук Вибий Ока.

— Перевір, чи заряджений.

Почулось сухе коротке клацання.

— Заряджений.

— Тоді пильнуй.

Юр взяв пістолет, й не відпускаючи руки Джонні, підніс собі до скроні.

— Егей, хлопче, ти що замислив? — стривожився той.

Сухо клацнув бойок.

Вибий Око випустив пістолет, наче його було розпечено до червоного.

— Дурниці, — невпевнено сказав він по паузі. — Навчальний патрон.

Він намацав серед цегельної мішанини зброю, відвів вбік й знову натис спуск — самостійно. Гримнув постріл. У замкнутому приміщенні він здався гучнішим за постріл з самохідної гаубиці.

— Осічка, — вперто прошепотів Джонні.

— Давай ще раз, — знизав плечима Дізфайндер.

Він так само приклав його руку до своєї голови — й так само курок лише сухо клацнув.

— Дві осічки підряд? — з голосу Джонні можна було вгадати вираз на його фізіономії. — Не вірю.

— Як собі хочеш, — знову стенув плечима Шукач.

— А якщо... в серце? — а ще Вибий Око славився казковою впертістю.

— Не варто, — зупинив його Дізфайндер. — Добре, якщо осічка, а скоріш просто розірве. Убить не вб'є, але шкіру посіче. А тобі може й пальця відірвати.

— А здалеку?

— Не влучиш.

— Нічого собі! — Вибий Око був ошелешений. Останній раз Юр бачив Джонні таким після того, як його конкурент з того боку лінії фронту кулею розірвав йому кашкета з відстані півтора кілометра. — Перевіряв?

— Кілька років.

Дізфайндер пирхнув. Він міг би розповісти про багато таких перевірок, не менше могли б розповісти ті, що бачили його в деяких боях. Хтось із них, власне, й приліпив йому те дурне прізвисько.

Джонні мовчав. Лише за кілька хвилин він, зібравшись силами, озвався знову.

— Але... як... чому...

— А біс його зна! — зрозумів його Шукач. — Не знаю.

Аж на останньому слові він спостеріг, що голоси їхні стали хрипкими, а дихання — уривчастим й водночас глибоким. Ще через півгодини Джонні не витримав, попросив в напарника гранату, підняв її в себе над обличчям й висмикнув кільце.