Читати книгу - "Три тисячі смертей"

— Де... я... — більш осмислено прохрипів Джонні.

— В підвалі біля нашої колишньої позиції, — неголосно відповів Юр.

— А ти... хто...

— Дізфайндер.

— А... інші...

— Загинули.

— Клятий... майор... недоумок...

— Та ще й який, — посміхнувся Юр. — Втім, Нахаба Йогансон не кращий.

— Сподіваюсь... його... теж... — з голосу Джонні було ясно, що він теж посміхається.

— А чому... тут... темно...

Посмішка повільно сповзла з обличчя Дізфайндера.

— А тому, що нас завалило, — безбарвним голосом відповів він.

— Запальничка... в мене... в кишені...

— Уже, — так само безбарвно відповів Юр. — Але до того ж в тебе...

Він затнувся.

— Ну... що...

— У тебе вибито очі, — сказав Дізфайндер.

Запала тиша.

— Зовсім? — по тривалій паузі перепитав Вибий-Око.

— Не знаю, — одразу відгукнувся Юр. — Але хай то тебе не турбує. Бо я не бачу виходу з цієї пастки.

Він помовчав.

— Власне кажучи, — додав він трохи згодом. — Я для того тебе й розбудив. Може, щось придумаєш?

Знову стало тихо.

— Пошукай... протяг...

— Уже.

Тиша.

— Пошукай... метал...

— Шукав.

Тиша.

— Граната...

— Замалий об'єм. Нас же й виверне навиворіт вибуховою хвилею.

— Тобі видніше, — Джонні Вибий Око чомусь гранат не любив й розбирався в них слабкувато.

— Тоді?...

— Тоді грець.

— Тоді пробач, що я тебе розбудив.

Знову запала мовчанка.

Пройшло ще півгодини.

— Що, — зненацька почув Дізфайндер. — Нудно?

— Нудно, — не погодитись було б дивно.

— То побалакаймо... — Погодився він так само байдуже:

— А про що?

Запала пауза.

— А про жінок, — зненацька досить бадьоро відгукнувся поранений.

— Про жінок, — погодився Дізфайндер.

Знову стало тихо.

— Ну... — вимогливо почулось з того кутка, де лежав Вибий Око.

— Що — ну? — не зрозумів Юр.

— Ну, той... про дівок.

— А... — Дізфайндер знизав плечима. — Починай тоді ти.

— Я?.. Ну добре... — Вибий Око захихотів. — Пам'ятаєш, минулого тижня ми влаштували шведський стіл?

Звичайно, таке Дізфайндер запам'ятав. Дівчині було років сімнадцять, жити їй дуже хотілось, вона вже не була дівчиною, але навчитись ще нічому не встигла й після того, як вибагливий Француз провів з нею ніч, він лише розчаровано плюнув й кивнув іншим найманцям — забирайте, мовляв.

Дівча спочатку верещало, як шалене, особливо, коли її прив'язували до великого обіднього столу, потім стихло й лише зойкало, коли попадався хтось з особливо великим, потім вже й не зойкало, а потім Мохаммед Стінгер її перевернув й почалось друге коло...

Дізфайндер посміхнувся.

Потім, кажуть, приперся Джон Напалм й розважився із здобиччю на свій екзотичний манер — Дізфайндера пересмикнуло, хоч він того вже й не бачив. Чорт, якби Напалм був з ними, то з п'ятдесяти метрів він зі своєю цяцькою змів би напасників безпосередньо в пекло, без пересадки...

Очевидно, Вибий Око думав так само й тема якось сама по собі вичерпалась.

— А чому тебе називають Дізфайндер? — раптом поцікавився Джонні.

— Тю, — здивувався Юр. — А чому тебе — Вибий Оком, а Джона, скажімо, — Напалмом?

— Бо я і є Вибий Око, — цілком логічно відповів Джонні.

— Приціл на моїй гвинтівці так налаштовано. Було. А Джон — вогнеметник.

— Справді, — Юр знову посміхнувся. — А Дізфайндер — це... ну, щось, на зразок... ну, начебто той, хто не знайшов.

— Цікаве прізвисько, — заохочувально кинув поранений.

— Справді, цікаве, — знову посміхнувся Юр. — Напочатку було Дезфайндер — тобто той, що знайшов смерть. Шукач Смерті. Але відшукати її ніяк не вдавалось й хтось переінакшив на Дізфайндера.

— Цікаве прізвисько, — повторив Вибий Око. — А чи виправдане?

Шукач Смерті поморщився.