Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

— Поняття не маю, зеленого поняття!

— А Юліан — міг бути їхнім всиновленим?

— Гм… Здається, на тих фотографіях, що Кваша на продаж приносив, були вони разом… Чи не вони? Кажу ж, був на археології помішаний! Світлинами не цікавився.

— Шкода… Може, хоч про самих панів Щербанівських щось знаєте?

— Уже що ні, то ні! Крім того, що музей створили. Той музей, у якому працівники тепер нічого не хочуть робити, лиш на відсутність грошей нарікають! Через те я, дитино, й відрікся від офіційних посад і зарплат: не по дорозі мені з тими бюрократами, не по дорозі!..

— Ох, піду я, пане Вікторе! Моторошно це все… Додому хочеться, до мами, у безпеку…

— Звісно-звісно, це ж тобі не в хату, обставлену підслушками, не під опіку доглядача-стукача!

А й справді! Справді? Чомусь мимоволі зиркнула на сусідчине вікно.

Там, здається, ворухнулась фіранка…

Сашко цього вечора завітав лиш на п’ять хвилин раніше за Пустельника. З букетом півоній, при параді:

— Спеціально ради тебе роботу кінчив раніше! Ходімо погуляємо такою погодою.

Ох, ну що вона за подруга така?! Як пошуковцем у Вікторівку — то хоч зараз готова з ним їхати, а як зробити приємність прогулянкою — так уже й сил немає!..

— Сашку, знаєш… І ти ж утомився… А коли просто вдома посидимо, з нашими дітьми пограємось…

— З нашими дітьми? — аж засвітився.

— Ну, з твоїми сестрами й моїм братом! Якраз мама надумала татові зробити сюрприз: піде його з відрядження зустрічати. То й приглянемо за малими!

Не встиг Сашко погодитись — дядько Сергій у двері (аж дивно: як це баби Валі цього разу не принесло? Здогадалась, що її викрили?). Звісно, яке вже тут гуляння!

А тут і мама дядькові навпроти:

— О, Сергію? Заходь-заходь! Ти вже, Софійко, будь за хазяйку, а я — на вокзал!

Почалася звична процедура ділового чаювання. Присмачена, правда, вже не бабиними, а маминими пундиками, спеченими з нагоди татового приїзду. Добре, хоч навколо гасали-галасували діти, бо так розмову буде важче підслухати: всі троє переговорників мимоволі озирались у бік баби Валіної квартири.

Спочатку Софійка похвалилась дядькові, що розгадала, хто така біла дівчинка, і, не згадуючи Хазяйки, переказала сон про картину в альтанці. Тоді вирішили з Калиничем. Дядько Сергій, окрім грошей, забезпечив їх ще й маленьким диктофончиком.

Тоді Софійка, завмираючи серцем, переповіла про несанкціоновані відвідини Поштової. Дяка Богові, Пустельник не розсердився, навіть схвалив Софійчине рішення купити блокнота. Дав п’ятдесят гривень і знов нагадав про диктофончика. Правда, спохопившись, трошки покартав за необережність, але окриленій Софійці те вже не вадило. Далі, запинаючись, дівчинка натякнула, що чула, ніби депутат Вербовський… Ну, що він дуже цікавиться мистецтвом, і… Словом, чи не може він бути покупцем картин, і настільки реально це довести, і… І покарати винних…

Наостанок вони з Сашком поділилися планами відвідати Вікторівку, на що Пустельник сказав:

— На пошук полотен це навряд чи вплине, але поїхати, звісно, можна… Інша справа, чи ви не забагато на себе набрали: неповнолітні, а вирішуєте, як дорослі… Але хай щастить, тримайтесь мені мужненько, ти, Сашку, бережи нашу красуньку! А я побіжу, мені ще кілька питань утрясти… — Завмер на хвильку і, кинувши погляд на півонії, змовницьки підморгнув хлопцеві: — Спасибі за підказку! Ти нехотячи нагадав мені, що маю Сніжинці дещо купити!

Софійка вже приготувалась тяжко зітхнути і тяжко запечалитись од вічної світової дилеми, коли виходять ті, хто тобі найбільше потрібен, а зостаються ті, хто… Але раптом помітила, що у вазі з півоніями немає води. Забула налити — Пустельник перебив! Знітилась і побігла по склянку. Це ж і з самим Сашком вона так, як із цими нещасними квітами!..

Проте хлопця зараз хвилює інше:

— Софійко, ти… Портрет отой, що Калинин тебе… Розумію, що я тобі його подарував, але… В тебе ще й той, що Павлик малював, є, і копія з нього… А мені…

— Ти хочеш його собі? — після провин Софійка, як правило, добрішала. Тим паче, Пустельник і так уже встиг побачити, яка вона там гарна, і похвалити. — Ну, забирай, дарую!

— Ти серйозно? — аж підхопився з крісла. — Боже, я… Я такий радий! Такий вдячний тобі! Ти… Ти така… Тільки я не на зовсім — я ксерокопію зроблю.

А тут і мама з татом у хату! Щасливі, наче сто років не бачились! Тато — ще й із купою гостинців. Розбуркавши напівсонного Ростика і роздавши всім подарунки (перепало не тільки Вірці, Надьці й Любці, а й Сашкові), батьки з малим подались на кухню, дівчат Сашко погнав спати, а Софійка з Фадійчуком зостались у ніяковій тиші самі.

— Ти коли за блокнотом підеш до того Квашні?