Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Зуфаре, але ж ви з сестрою — принц і принцеса. Як потрапили до піратів?

— Дуже просто, Айхо. Корабель, на якому ми пливли, захопили корсари.

— Я думав, на судна з королівським прапором корсари не наважуються нападати.

— Так. Але ми пливли інкогніто, звичайнісіньким кораблем. Наша місія таємна. Точніше, так думали. Але хтось видав нас. Хоча насправді місія була лише в сестри… — я вперше помітив на обличчі Зуфара щось схоже на образу, — батько відправив із Зайрою лише, як прикриття. Не довірив важливої справи. А жаль, — і юнак замовк, поринувши у спогади. — Неважливо! — і вже знову безтурботно усміхнувся.

— Як Зайрі та Ракун-Саро вдалось вибратись із «Фенари»? — запитав я, хоча дуже кортіло дізнатись про таємну місію принцеси Захрейну.

— Я знаю лише те, що розповіла сестра. Після твого ув’язнення скажений самозванець Скайр звелів викинути за борт усіх піратів. І хай доля вирішує, хто добереться до берега підступної чорної ріки. Ракун-Саро був настільки знесиленим, що його тягнули попід руки, щоб, як мертвяка, викинути за борт. Та коли темні води Ратоки вже приготували обійми, щоб назавжди поглинути капітана, сестра кинулась за ним у воду і, виштовхавши нещасного на поверхню, намагалась допливти разом до берега. Але виявилось це непросто. І якби не одноокий велетень, який поміг тягнути капітана, все могло б закінчитись трагічно.

— Це Кістер, — радісно перебив я. — Доля завжди винагороджує благородних сміливців. Брате, якби Ракун-Саро і Зайра залишилися на кораблі, їх чекала б неминуча смерть у пащах потвор Вершини Тиші. Всі, хто залишились тоді на «Фенарі», загинули! Усі… крім мене. Я цілий рік відганяв сумні думки про трагічну долю друзів. Хвала небесам, вони живі! Ну, продовжуй!

— Сестра, капітан та пірат таки дістались до берега. Думали, що подолали найважче, та помилялись. Ракун-Саро лихоманило, він марив, довго не приходив до тями. Зайра ні на крок не відходила від хворого, а одноокий пірат, який залишився з капітаном, ніс нещасного на руках, як малу дитину. Карагарські дрімучі ліси, що оточували Ратоку, були повні смертельних хижаків. Двоголові растроки нападали вночі, коли виснажені за день нещасні мандрівники засинали, не вгледівши, що догорає вогнище. Крилаті кровопивці упаті, хижі гігантські мари — від усіх цих потвор, які підстерігали на кожному кроці, доводилось відбиватись із останніх сил.

Та все ж Ракун-Саро ставало легше, і скоро озброївшись велетенськими дрюками, пірати не раз рятували життя сестрі. Завдячуючи удачі і небесам, всі троє вижили. Через місяць мандрівники подолали Керуанський Хребет і вийшли на Великий торговельний шлях до Сакарії. Далі ти знаєш.

— Розповідай, Зуфаре, — нетерпляче благав я.

— У місті сестра випадково побачила мене серед невільників. Я не повірив власному щастю, але коли помітив, у якому жалюгідному стані Зайра, злякався. Та й присутність поруч піратського капітана не тішила. Але Ракун-Саро виглядав не краще. Втомлені, в брудному подертому одязі, сестра і пірат нагадували нещасних невільників. І коли капітан несподівано викупив мене з рабства, здивуванню не було меж! Ми перевдяглися у неновий, але чистий одяг, який звідкись приніс Ракун-Саро, і вже нічим не відрізнялися від горожан. Міська варта перестала косо зиркати. Коли відпочили і попоїли у харчевні, сестра розповіла про втечу з «Фенари». Я довго не міг повірити почутому, але вчинки пірата красномовно переконували. Згодом Зайра завела мову про сміливого і благородного Айхо, Ракун-Саро теж нахвалював, — брат добродушно усміхнувся. — Сестра знала, що я захочу розшукати тебе, та й відчувала, що додому повертатись не збираюсь.

— Але чому? — здивувався я, не розуміючи, що спонукало Зуфара добровільно залишитись одному серед невідомого світу повного небезпек і несподіванок.

— Це довго пояснювати, Айхо.

Зуфар не хотів говорити. Та його небажання повертатися додому, я розцінив майже, як особисту образу. Хоча й розумів, що це не правильно, та нічого не міг вдіяти. Я вимушено покинув власний дім, втратив близьких і не міг зрозуміти, що штовхало інших добровільно розлучатися із рідними?

— Чому, Зуфаре? Чому ти не хочеш повертатися додому?

Зуфар вагався.

— Я не те, що не хочу повертатися додому, Айхо. Я знаю: там чекають і люблять…

— Тим більше!

— Ну, гаразд. Я не хочу повертатися додому зараз, Айхо.

— Що ж заважає?

— Гординя. Якщо зараз повернусь, то знову буду для батька лише дитиною. Не сином, на якого можна покластися в державних справах, а дитиною, до якої ставлять завищені вимоги і від якої чекають чогось надзвичайного. Проте ніяк не дозволяють себе проявити, захищають від найменшої проблеми, оберігають від труднощів. Доки біля батька Зайра, його права рука, я не знайду там місця. Завжди буду лише меншим братом.

Від дивування очі округлились, а брови поповзли вгору.

— Ні, Айхо, тільки не подумай, що сестра заважає. Що солодкий запах трону засліпив серце заздрістю. Зайра та батько, король Зуфар ІІІ, — найдорожчі люди! Якщо доведеться, не задумуючись, віддам життя за них! Я присягнув, брате, що повернуся до Захрейну лише тоді, коли доведу, що чогось вартий. Королівство повинно дізнатися про принца Зуфара, як про героя! А зараз я знаю, що держава в надійних руках, в руках батька — мужнього правителя і мудрої сестри.

Зуфар дивував. От кому потрібно народитись Обраним! От хто не відвертається від шаленого вітру! От хто не ховається від пекучого сонця, кому небезпека — сестра! Ні, я не Обраний… та й чи хочу ним бути? Дивився на Зуфара, слухав, і одна частина розуміла, розділяла прагнення до пригод, а друга — тихо оплакувала маленького хлопчика, який жив у чудернацькому лісовому будиночку серед незайманої дикої природи, хлопчика, який виглядав у вікно діда, хлопчика, який сподівався, що скоро знайде дім.