Читати книгу - "Елізіум"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ліза зрозуміла: час настав. Звеліли сісти на табурет. Зв’язали за спиною руки. Зав’язали очі.
Темрява.
Чиїсь руки наблизилися до обличчя, почали розстібати верхні ґудзики на сорочці. Гидкий звук. Ножиць. Що. Зрізають комір. Грубо. Нещадно.
Зіпсували його останній подарунок.
Лізо!
Які подарунки?
Шия
Оголена.
Нудота.
Які подарунки?
Лізо.
«Тисне?», — тихо спитав комендант, «Трохи», — відповіла вона. «Так і має бути. Відволікатиме. Трішки», — підсумував він, і Ліза відчула, як легенько стиснув її передпліччя, чи то заспокоюючи, чи то прощаючись.
Частина З Епілог
Руки охоронців стискають передпліччя.
Магда.
Спробувала пом’якшити цей удар.
Вдячність.
Закинула голову. Хай хвилі несуть.
Сходи.
Сходинки під ногами.
Охоронці підтримують. Намагаються бути обережними.
Усе одно спотикається.
Весь час.
Пов’язка тисне на очі. Мотузки врізалися в зап’ястки.
Вдається не думати.
Куди ведуть.
Уривки думок.
У свідомості.
Спалахують.
Очі. Навіщо. Зав’язали?
Бачити.
Дозволять?
Лялька.
Безпорадна лялька.
Пов’язку не знімуть. Більше.
Так ліпше.
Можливо.
Не встигне побачити.
Нічого.
Тільки удар.
Відчути.
Почуття загострилися. Нестерпно.
Бачить шкірою.
Нарешті.
Сходи закінчилися.
Коридор. Схожий на життя. Прикидається довгим.
Звук.
Прочинених дверей.
Приміщення.
Незнайомець.
Відчуття.
Різке.
Наче вдарили.
Щосили.
Під дих.
Серце провалилось донизу.
Образ зник. Раптово.
Як і з’явився.
Звук дверей.
Розв’язали руки. Подумала — розв’яжуть і очі. Помилилася. Охоронці розстібають ґудзики на сорочці. Руки кинулися догори, закриваючи потилицю. Їх віддерли, підняли вище. Зняли сорочку, почали розстібати штани. Роздягають до голого тіла. Напевно, так треба. Терпіти! Хочеться перешкодити. Безглуздо. У кращому разі — вдарять. По обличчю. Зовсім скоро сором зникне. Хіба соромно тілу? Соромно розуму, відчуттям.
Але.
Не.
Обезголовленому
тілу.
Її підняли й поклали на щось. Схоже на стіл. Дивне. Відбувається.
Різкими звичними рухами охоронці розвели їй руки й ноги, почали прив’язувати ременями.
Нарешті пішли.
Сама. Засліплена, відчуває кожну клітину тіла. Кров скажено пульсує.
Чекала. Нестерпний страх потроху минув. Чого чекає? Не знати. Стіни дихають передчуттям.
Може, піддадуть тортурам?
Нелогічно.
Не панькались би з нею.
Інквізиції логіки не бракує.
Що вони роблять? Нащо поклали на цей дивний пристрій? Може, вирішили використати гільйотину?
Обличчям до леза.
Тому й очі зав'язали.
Не відчуває леза над собою.
Та й не схоже на гільйотину.
Час спливав.
Нічого не відбувалося.
По стінах
стікають
крапельки
часу.
Падають.
На неї.
Очікування — тортури. І тіло. І темінь.
Коли очікування розжарилося до білого й уже ледве потамовувала крик, двері поволі відчинилися. Він повернувся.
М'язи напружилися. Ще трохи — й вени полопаються, звільняючи кров. Серце б'ється об стіни тіла. Намагається зірватися з ланцюгів м'язів.
Почала задихатися. Як у дитинстві. Коли тонула. Темна. Закрита. Кімната. Без дверей. Без підлоги. Без стелі. Рівні поверхні. Вакуум. Немає виходу.
— Дихай!
Сильні руки схопили її, потягнули до поверхні.
Попливла вгору на голос.
Туди.
Де.
Був.
Вихід.
— Сильніше.
Він стояв в узголів’ї. Нахилився до неї.
— Дужче!
Сильніше неможливо. Не послухатися — теж.
— Дужче! Ротом!
Двері.
— Стоп!
Штовхнула двері.
— Повільніше!
Зайшла в сад. Квітучий.
— Трохи швидше.
Пелюстки опадають. На землю.
— Швидше.
У долоні.
— Ще трішки.
Він дихав із нею.
— Так добре.
Дихали разом.
Торкнувся її живота. Погладив його. Усередині все завмерло. Хотіла стрепенутись. Але. Не змогла поворухнутися. У надрах тіла клубочився жах.
Коридор.
Пальцями він вивчав її тіло.
Довгий коридор.
Теплі руки.
Можна тільки вперед.
М’які.
Іти.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Елізіум», після закриття браузера.