Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

Особливу увагу він виявляв тепер до сім'ї Пежо, де главою стала Марі. Хоч і невелике було господарство бабусі, та все ж після. Її смерті треба було виконати багато формальностей, написати безліч паперів і всіляких прохань. Тут отець Поль робив Пежо неоціненні послуги.

Про випадок з куріпкою стали потроху забувати. Певна річ, коли б не поранив тоді Мішель ту нещасну пташку, не сплохувала б тоді бабуся перед паном Барі. Та що вдієш! Мабуть, так визначила доля! І всі упокорилися, крім Мішеля, який не знаходив собі місця, вважаючи себе безпосереднім винуватцем смерті Маргарити Пежо.

Якось надвечір усі члени сім'ї Пежо, закінчивши кожен свою роботу, зібралися, як звичайно, біля ґанку. Тут на лавочці на них уже чекав отець Поль. Сьогодні він із задоволенням повідомив Марі про успіхи Мішеля. Мати, хоч і була задоволена, нічим цього не виявила: скорботні зморшки раз і назавжди залягли навколо її рано зів'ялих губ. Очі дивилися невесело, в них глибоко заховалася туга.

— Що пише Жак? — запитав отець Поль. Його засмучувало, що колишній вихованець останнім часом не знаходить можливості йому писати.

— Мабуть, даремно ви його вчили, святий отче, — грубувато пожартував Андре, — неохочий він писати… — І раптом здивовано запитав: — А цей чого до нас завітав?

Таке саме здивування й острах відбилися на обличчях усіх присутніх: біля хвіртки з'явився управитель Барі.

Наблизившись до ґанку, Барі привітно зняв капелюха і сказав:

— Відпочиваєте? Що ж, це добре. Після дня праці потрібен відпочинок. Ну як, розібралися трохи після смерті пані Пежо-старшої? Адже вона така моторна була. Без неї у вас, напевно, для кожного знайшлася додаткова робота. Та чого ви так на мене дивитеся, ніби й не чекали? Адже я до вас за своїм боржком прийшов. З вас належить п'ятдесят су штрафу за косовицю та за… куріпку…

Якби грім ударив серед ясного неба, він не захопив би усіх так зненацька, як ці слова.

Марі підвелася з лавки, погрозливо стиснувши кулаки:

— То вам мало того, що ви через свою куріпку відправили на той світ мою матір!.. Ви…

Од несподіванки Барі позадкував, але нічого не встиг відповісти, бо з місця підвівся кюре і, випроставшись на весь зріст, немов проповідь читаючи, сказав:

— Пане Барі, ви, мабуть, втратили совість і забули про бога. Та він з вас спитає — і не на тому, кращому світі, а тут, на землі… Як ваш духовний пастир, кажу вам: краще для вас буде, якщо ви викинете ці папери! — І кюре тицьнув пальцем у квитанцію, яку, мабуть, аби налякати сім'ю Пежо, виписав Барі. Уже давно в селі Таверні, як і в багатьох інших, для спрощення справи не вдавалися до таких формальностей. — І не забувайте, що не тільки божий суд загрожує тим, для кого ціна куріпки вища за ціну людського життя!.. — Голос отця Поля був упевнений, суворий, невмолимий.

Усі мовчали, дивлячись на отця Поля, а пан Барі від несподіванки закляк на місці.

Мішелеві очі блищали. Він вихопив з рук Барі злощасну квитанцію і подер її.

Барі добре знав, що навколо у селах неспокійно, але такої дружньої відсічі в родині Пежо він не чекав зустріти. Та, мабуть, і справді зараз був не час утискати селян за якусь там дрібницю.

Нічого не відповівши священикові і навіть не насварившись на «зухвалого» хлопчиська, Барі поспіхом залишив сад Пежо.

А вражена Марі впала перед кюре на коліна. Їй хотілося подякувати йому, висловити ті почуття, що стискали їй груди, та вона не знала, як це зробити, слів їй забракло. І замість цього вона пробубоніла звичні з дитинства слова:

— Благословіть нас, святий отче!..

Нестерпно, немилосердно пече липневе сонце. Та дужче за сонце пече серце парижан гнів проти короля, бажання покласти край самовладності ненависної королеви.

Ніколи, мабуть, політичні події не були такі стрімкі, як в липні 1789 року.

За королівським наказом звідусіль до Парижа й Версаля стягалися в ці дні війська. Подейкували, що кількість викликаних солдатів сягає двадцяти тисяч. Військові частини, які вже стояли в столиці, були не досить надійні. Їх замінили швейцарськими, німецькими й фламандськими. Командували ними також іноземці. І офіцери, і солдати цих частин не знають почуття любові до Франції. Вони стрілятимуть, у кого їм накажуть. А утримання найманих військ коштує дорого, і лягає воно новим тягарем на плечі народу.

Стурбовані й Національні збори. 8 липня за участю Мірабо вони складають петицію, в якій просять короля відкликати зі столиці війська, насамперед іноземні.

«Ми платимо солдатам за те, щоб вони нас захищали, а не за те, щоб вони руйнували наші домівки».

Ознайомившись з петицією, король відповідає, що прохання депутатів виконати не може. Війська, мовляв, скликані для того, щоб підтримувати лад на вулицях, охороняючи чесних громадян від грабіжників.

Національні збори не задовольнила відповідь короля. 9 липня вони оголошують себе Установчими зборами. Відтепер вони стануть вищим представницьким органом Франції. Вони вироблять конституцію. Це ознаменує початок нової епохи французької історії: влада короля буде обмежена.

У столиці, в провінції, у селах населення страждає від голоду. Торішній недорід, погані види на новий урожай зараз особливо даються взнаки. Хліба мало, він дедалі дорожчає, в ньому щоразу більше домішок. З ночі вистроюються біля булочних довгі черги. Міністр фінансів Неккер удається до надзвичайних заходів — домовляється закупити хліб за кордоном. Але зараз хліба нема, лавки порожні…

А тут, як грім серед ясного неба, 12 липня парижани дізнаються, що король увільнив Неккера, того самого Неккера, на якого, мов на рятівника, спрямовані зараз усі погляди.

Неккер був великий банкір. Знаючи його фінансові можливості, король двічі вдавався до його допомоги у хвилини важкого економічного становища країни, запрошуючи банкіра