Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

Винник і Кравчук підняли й одсунули кам’яну плиту, відкривши вхід до підземелля. Заклацав апаратом фотограф.

Слідчо-оперативна бригада працювала злагоджено і швидко. Могилу Павла Чухна знайшли одразу. Судмедексперт Буханов — Лежнєв чомусь викликав його, а не Савицького, — оглянувши труп, констатував смерть від ножової рани, завданої навдивовижу точно і сильно — прямо в серце. Ніж, яким було вбито Чухна, валявся тут же. Винник знайшов навіть вірьовку, якою Сільві зв’язували руки. Усе збігалося в свідченнями Пєтухової настільки, що Кравчук навіть висловив припущення — а чи не підстроєно все це з метою заплутати слідство.

— Поживемо — побачимо, — сказав на це Лежнєв.

Коли труп Чухна повезли, Наталя висловила думку, що можна б і кінчати протокол огляду місця події, та Лежнєв не поспішав. За його вказівкою двоє оперативкиків, узявши лопати, почали розкопувати частину осипу, що заповнив добру половину великого підвалу. Невдовзі вони відкопали стіну, в якій на висоті півтора метра від підлоги зяяв отвір; камінь, який колись закривав цей отвір, лежав неподалік. За отвором зяяла невелика ніша. Але в ній нічого, крім промасленої ганчірки, не було. Лежнєв узяв ганчірку і перед тим, я» упакувати свою знахідку, продиктував Наталі її детальний опис і навіть зазирнув у протокол — чи саме так записано. Проте він не заспокоївся й на цьому. Велів привезти і опустити в підвал решето. Мобілізувавши цього разу всіх присутніх, Лежнєв примусив перелопатити всю свіжоосипану землю і просіяти її. Ця робота забрала багато часу, але наслідків не дала. Зненацька Володя Кравчук звернув увагу на світлий корінець, що виглядав з-під каменя, на який він сів відпочити. Корінець виявився ріжком жіночої косинки. Оглянувши косинку, Лежнєв подав її Наталі:

— Що скажете?

Наталя одразу пригадала останню розмову з Іваном Гавриловичем Щербаком. Але відповіла обережно:

— Судячи з того, що косинка злежалася під каменем, подекуди взялася пліснявою, загубили її не вчора. Схожа на косинку Ганни Щербак.

— Схожа, — погодився Лежнєв.

Більше в підвалі нічого не знайшли.

Того ж дня Наталя і Кравчук побували в Івана Гавриловича Щербака і показали йому три різні жіночі косинки. Іван Гаврилович безпомилково впізнав жінчину косинку.

А ввечері до кабінету криміналістики заглянув Олександр Юхимович Трач, який щойно повернувся з відрядження. Лежнєв розповів йому про останні події і спитав, що він про все це думає. Трач довго і зосереджено тер щоку, а потім сказав:

— Я певен, що історія з кублом розпусти на Вітебській вулиці — це якийсь хід у зовсім іншій грі.

— Чому ви так думаєте? — поцікавилась Наталя.

Анісімова оселилася на Вітебській на початку січня цього року. Чотири місяці сиділа, як миша під віником. І тільки наприкінці травня організувала кубло розпусти. Але й тоді, зауважте, діяла дуже обережно. А ось двадцять сьомого липня — того самого вечора, коли до неї нагрянула міліція, — влаштувала справжню оргію. Наче на показ — заходь і складай протокол. Та й міліція прийшла до неї не випадково — батьки однієї дівчини заявили. А їм — і це теж симптоматично — за кілька годин до того підкинули в поштову скриньку конверт з фотографіями, які компрометували їхню доньку. Потім хтось зателефонував і повідомив про наступне зборище на Вітебській. Аналогічні попередження, як я встановив, одержали ще дві матері, — їхніх дочок теж запросили того вечора до Анісімової.

— По телефону щоразу дзвонив той самий чоловік? — поцікавився Кравчук.

— Дзвонив чоловік, а чи той самий — важко сказати. Себе він не називав.

— Схоже на те, що це справді заздалегідь продуманий хід в іншій грі, а точніше — в злочині, — мовив Лежнєв.

— Виходить, Анісімовою вирішили пожертвувати? — спитала Наталя.

— Вона щось на жертву не схожа, — всміхнувся Трач. — Хитрує, плутає. Хоча, здавалося б, чого їй викручуватися? Спіймали на гарячому, і вона це чудово знає; жінка вона бувала: мала судимість. В одному тільки я не певен…

Він обірвав фразу і допитливо глянув на Лежнєва.

— В чому саме? — спитав той.

— У тому, що вона Анісімова…

Йому пощастило вхопитися за виступ і вдержатися на даху, а потім сповзти до віконця на горищі. Внизу шаленів собака. Лежнєв уже втиснув плечі в напівкругле віконце — добре, що Петро Олійник здогадався зірвати дошки, які закривали його зсередини, — коли у дворі залунали голоси:

— Полкан, що сталося? Кого ти там побачив?

— Мабуть, кота, — сказала Ольга:

— Старий не держить котів, — відказала Ада. — Може, рись? Тут водяться рисі. Могла й на дах вилізти… Ти куди?

— Піднімуся загляну на дах. Тут є скоби.

— Обережно, Ольго.

— Не хвилюйтеся, мій шпалер б’є без промаху.

Лежнєв зробив відчайдушний ривок і, розірвавши полу мундира, впав на руки Олійникові і Терьохіну.

— Хто там? — спитав Петро.

Лежнєв сердито цитькнув, махнув рукою, мовляв, одійдіть од вікна. Петро позадкував, підняв автомат. Приготував зброю і Ян Манукайтіс.

— Відставити, — процідив крізь зуби Лежнєв.

Він став збоку од вікна, взяв у руки плащ так, щоб накинути Ользі на голову, тільки-но вона загляне на горище. Проте Ольга не рискнула іти далі по крутому схилу даху.

— Тут нікого, — крикнула вона вниз. — Може, з того боку?

— Спускайся, — озвалася фрау Ада. — Повертається старий.

Лежнєв полегшено зітхнув. Хвилини за дві замовк пес і до Лежнєва долинув сердитий голос Гімпеля; але слів не можна було розібрати. Підійшов Петро, сів поруч, тихо спитав:

— Поясни, що сталося? Хто тебе вигнав на дах?

— До Гімпеля гості завітали: дві чарівні особи, за якими плаче шибениця.

— Васю, я тебе не впізнаю, — таке кажеш про жінок! — усміхнувся Олійник.

— Про одну з них ти