Читати книгу - "Женя і Синько"

решся», хтось уже зосереджено засопів і зашкріб авторучкою.

Женя розгорнула анкету і зразу глянула на її кінець. «Ого! Аж сорок вісім запитань! Щоб серйозно відповідати, — у два дні не вкладешся». Взялась читати спочатку, і вже перші запитання здивували й збентежили її, бо перед очима замиготіло:

Чи серйозна ви людина?

Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний?

Чи легко ви плачете?

Чи швидко забуваєте образи?

Запитання вихоплювались, як авто з-за повороту, і Женя спочатку розгубилася. їй подумалось: це гірше

ніж контрольна — граматику можна вивчити, правила підзубрити. А тут що не пункт — то несподіванка. І найгірше те, що в книжку не підглянеш, а самій якось не доводилось замислюватися над такими речами: чи серйозна вона людина, чи легко плаче і чи швидко забуває образи?

Здається, найпростіше про сльози. Ще в дитинстві, назвавшись Стасиком, вона мовчки ковтала сльози, терпіла, не хникала навіть тоді, коли налітала орава і Женя простяглась на сходах чи на асфальті, роздираючи лікті й коліна. Був і гостріший момент: якась тітка в магазині причинила їй дверима пальці — одразу запікся кривавий синяк, мати кинулась до неї перелякана, а Женя стояла біла як стіна, сльози бриніли на очах, а проте вона не зарюмсала. Страшно боліло, та ще страшнішою була думка: хтось із хлопців, із дворових уїдливих шпінгалетів побачить, як вона розревлася. Від думки, що будуть сміятися, вона отямлювалась, сльози панічно ховались назад, і навіть біль затихав, стискуючись у маленький пекучий клубочок. Отже, з цим пунктом біль-менш гаразд. Але далі: чи серйозна ви людина? А що взагалі — бути серйозною? Скласти руки і сидіти на уроках з дерев’яною фізіономією? (Бо ти активістка!) Стояти збоку, коли весь клас з’їжджає на перилах і тобі кортить промчатися за всіма? Чи бути серйозним — це щось інше: не вискалювати зуби тоді, коли іншому боляче, як вискалюється Кадуха з хлопцями, коли хтось заюшиться кров’ю?

А що відповісти на такі головоломки:

Чи боїтесь ви грози, собак, темряви?

Кинувши листа в поштову скриньку, не перевіряєте, чи опустився він?

Чи можете ви різати птицю?

Про поштову скриньку — це здорово! Женя пригадала: було і з нею таке! Давненько, правда, але було — кинула вона бабі Паші новорічне поздоровлення і не тільки постукала рукою по скриньці, а й приклала вухо, послухала, чи опустився конверт, і їй раптом здалося, що всередині щось шарудить, і вона тоді подумала: може, то перешіптуються листи, виказуючи один одному домашні секрети?

Дівчина перебігла поглядом анкету; запитання траплялись дуже цікаві (скажімо: чи не тікали ви з дому?), і вона то усміхалася, то зосереджено м’яла собі вухо, згадуючи своє життя — школу, Маньківку, подорожі в Пущу, а весняне сонце підіймалося все вище, заглядаючи в клас, і від сонця, від тиші й млості дехто за партами сонно куняв, дехто з нудьгою позирав у вікно, і в очах снувався мрійливий туман: ех, оце б на вулицю, та надути м’яча, та з ходу — під перекладину! Словом, у дрімоті й зітханнях збігали хвилини, і молодий енергійний товариш з інституту змушений був ще раз поплескати в долоні:

— Дорогі п'ятикласники! Не гайте, не гайте часу! Залишається двадцять хвилин.

Женя змахнула долонею сонні мікроби, що витали перед очима, взяла авторучку і бігцем, густими дрібненькими буквами, аби тільки побільше вмістилося, зашкрябала в анкеті. Вона й не бачила, що через плече їй заглядає Бен. Він раз у раз просовував патлату голову й для сміху (бо за ним спостерігали дружки) висолоплював язика. Підглянувши, що там розписує Цибулько, він робив швидкі помітки у своїй анкеті. Женя відповідала — і Бен слідом за нею. Йому сподобалась ця гра: своїми відповідями перекривляти (а коли треба — й контратакувати) свого давнього таємного друга-суперника.

Продзеленчав електродзвінок. Женя на півслові поставила крапку і віднесла недописані аркуші Олегові Артуровичу. За нею встав Бен, козирнув психологові й демонстративно поклав свою анкету поверх Цибульчиної. Так вони, анкети-суперники, і помандрували разом до Інституту психології. Там їх у пізню вечірню годину, коли найпродуктивніше працює наукова думка, розклав перед собою товариш Грицюта і з глибоким інтересом почав співставляти:

1. Чи серйозна ви людина?

Бен: О' кей!

Женя: І серйозна, і ні. Коли читаю книгу, пливу на змаганнях в басейні, ходжу з татом у лісі, то серйозна-серйозна, як борсук. А на уроках малювання хтось мені наче сірничиною крутить у носі: хочеться почмихати.

2. Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний?

Бен: Бойовий!

Женя: Перемінний. Сто разів на день весела і двісті разів похмура.

3. Чи легко ви плачете?

Бен: Хай плачуть мої вороги!

Женя: Коли вдарюсь, то плачуть усі мої кісточки, а я стою, аж темно в очах, і мовчу.

(Примітка науковця. Слова Бена виписати до крилатих виразів).

4. Чи швидко ви забуваєте образи?

Бен: Нікада і нікому!

Женя: Нікому й ніколи! Даю здачі.

5. Чи боїтесь ви грози, собак, темряви?

Бен: Замість відповіді малюнок чи то собаки, чи то кота, якого він тягне за хвоста.

Женя: Темряви — ні, собак — трішки, грози (тобто директора) — більше.

6. Чи можете ви різати птицю?

Бен: І бегемотів!

Женя: Не пробувала.

7. Чи не боїтесь ви залишитися дома самі?

Бен: Хай бояться мої вороги!

Женя: Ні, не боюсь. А один, що називає себе генералом, тікав, як заєць, від свистка мого Зайчика.

(Примітка науковця. Не по суті та й незрозуміло).

8. Чи хвилює вас вигляд крові?

Бен: Малюнок пістолета, що стріляє в череп.