Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

— Сам знаєш! Не заглядай куди не слід! — Макогон з силою штовхнув його. Діма не втримався на ногах і простягся на тротуарі. — Геть звідси! Щоб і духу твого не було! На другий раз голову відірву.

Не так від болю, як від образи в Діми по щоках побігли сльози. Ще ніколи в житті з ним так не поводилися… Не довго думаючи, він схопив каменюку, що попалася на очі, і замахнувся, націляючись у вікно будинку. «Ні, яка користь, коли я розіб'ю шибку? — схаменувся. — Макогон відразу здогадається, почне мене розшукувати… Тоді на вулицю не вийдеш…»

Діма шпурнув убік каменюку і попрямував додому. Вухо напухло й нило, але Діма кріпився, намагаючись не звертати уваги на біль… Як йому виконати завдання, як дізнатись, де працює Макогон?.. Але чого він так розлютився?.. Подумаєш, хлопчисько зазирнув у двір… Ну, тут щось криється! Він до ранку очей не заплющить, а вивідає, в чім справа… Доведе, що недаремно його прийняли в НПВБ. Він виправить свою помилку… Ну, а про вухо?.. Нащо хлопців хвилювать?

Вийти на балкон Діма тепер уже не наважився. Та можна спостерігати і через вікно. Звідти навіть краще видно. Тільки-но Діма сів біля вікна, як пролунав дзвоник. Він незадоволено скривився, але в квартирі нікого більше не було, довелось відчинити. Це прийшов контролер перевірити електролічильник.

Діма, випровадивши контролера, притьмом кинувся до вікна. Від будинку Макогона від'їжджала сіра «Победа» з чорними шашечками вздовж кузова. Знову проґавив! Тепер угадуй: чи приїхав хтось до Макогона, чи поїхав від нього! Як йому сьогодні не щастить. Таж сам винен! Знайшов, де вмоститись! — на четвертому поверсі… Що робити, коли зараз хтось вийде? Хоч бери і стрибай на асфальт! Поки збіжиш униз… Його місце на вулиці! Але треба замаскуватись.

… Мимо куща, за яким присів Діма, проплив чоловік в наглянсованих до блиску чоботях. Захисного кольору френч на ньому, здавалося, от-от трісне по всіх швах. Він перетнув вулицю, підійшов до будинку Макогона, зняв картуза і обтер обличчя великою картатою хусткою. — Насторожено озирнувшись на всі боки, тричі постукав у двері.

Не встиг Діма втямити, що й до чого, як у двері (і знову тричі) постукав якийсь чоловік у білому чесучевому костюмі, в кремовому капроновому капелюсі і сандалетах молочного кольору. «Начебто Поніманський… А товстун хто? А хто приїхав на таксі?.. В них таємна явка. Треба негайно зібрати всіх наших. Але поки їх збереш, монархісти порозходяться… Ну й становище!.. Поніманський тут. Отже, і Володя тут. — Ховаючись за спинами перехожих, Діма пройшов в один бік вулиці, в другий, але Володі не було. — Не такий він хлопець, щоб проґавити. Щось з ним трапилося…»

У Володиних сусідів телефон. Щоправда, він просив не дзвонити — сусіди нарікають, але тут така справа… Діма підбіг до телефонної будки і набрав номер.

— Будь ласка, покличте Володю… Володю Бабченка… Живе напроти вас… Будь ласка. У мене до нього дуже важлива справа.

Очікуючи, Діма нервово переступав з ноги на ногу. Від того, чи вдома Володя, чи ні, залежить багато. Коли ще трапиться така нагода відразу встановити всіх учасників монархістської організації?

— Алло! Алло! — почувся голос сусідки. Всередині у Діми все обірвалося: Володі немає…

— Я слухаю, — сумно озвався він.

— Володя зараз підійде.

«Кожна хвилина дорога, а він вовтузиться! — обурювався Діма. — Через нього ще когось пропущу».

Нарешті підійшов Володя. Він зрозумів усе з півслова, пообіцяв розшукати Вітю й Альошу і разом з ними приїхати на Загорську.

Луговий забрав зі столу документи і зачинив важкі дверці сейфа.

— Поїхали, Анатолію Максимовичу. Підкину вас до поліклініки, а сам на квартиру до Чистякова. Допитаю його сусідів.

— Товаришу підполковник, подряпина, — махнув рукою Олійник. — Соромно показуватись.

— Подряпина чи рана, там розберуться, а протистовбнякову сироватку обов'язково введуть. Ви не посміхайтесь. Що не кажіть, дружина в мене ескулап, — пожартував Луговий.

— Я краще з вами, якщо дозволите…

— Залишимо питання відкритим. Як вирішать лікарі, так і буде.

Поранення в Олійника виявилося легким, і в поліклініці його затримали не довше як на десять хвилин.

Думка сусідів про Чистякова була одностайною: він п'яниця, бешкетник, лихослов, нечистий на руку. Товаришів у нього немає. «Победу» почав ставити у дворі ще взимку. Останній час розповідав, що влаштувався шофером до якогось професора. Професора дехто бачив. Він кілька разів заходив до Чистякова. Був і сьогодні вранці, йому за п'ятдесят, він середній на зріст, кремезний, борідка в нього клинцем, волосся зачісане на проділ. Одна жінка навіть пригадала, що Жора називав його чи то Сергієм Олександровичем чи то Сергієм Олексійовичем.

Обшук у кімнаті Чистякова нічого не дав.

Підполковник відвіз Олійника додому і повернувся на роботу. Андрій Остапович не мав сумніву: міфічний професор — спільник Чистякова, і знову викликав його на допит. Почувши, що підполковник знає і про Тетерю, і про «професора» Сергія Олександровича, Чистяков раптом присів навпочіпки і голосно занявкав. Але йому здалося, що цього замало. Він вискочив на стілець і, плескаючи себе руками по боках, закукурікав.

— Я півник — золотий гребінець! Я півник…

— Киньте дурня строїти! — поморщився Луговий. — Дешевий номер.

— Гр-р! — загарчав Чистяков. — Я собака! — Він схопив чорнильницю, одним духом випив її і відразу ж почав гризти край стола. — Я чаклун! Я гіпнотизер! Я атомна бомба! Бах-бах! Бах-бах!

Андрій Остапович від усього серця зареготав. Витріщивши очі, Чистяков застиг посеред кімнати, не знаючи, що робити, чи варто далі прикидатися божевільним. «Хай буде, що буде», — вирішив він і, впавши на підлогу, поповз на животі в куток, хриплячи: