Читати книгу - "220 днів на зорельоті, Георгій Сергійович Мартинов"

До сходу сонця залишалося ще півтори години, коли всюдихід підійшов до знайомого місця. Невиразно темнів на поляні стальний обеліск, іскрилося в рубіновій зірці відображення зірок. Навдивовижу близько до поляни підступила замерзла поверхня озера. Між ними не було більше величезного корпусу корабля. Навіть у темряві Камов побачив, що найближчі до зорельота рослини знівечені, — по них пройшов сильний потік вогню, що вирвався з дюзів під час старту.

Коли розвидниться, він пильно все огляне.

Дедалі дужче хотілося їсти, але Камов вирішив, що поїде до американського корабля тільки тоді, як з'ясує всі питання, що його цікавлять. Звідки знати? Можливо, знову пролетить піщаний ураган і знищить усі сліди відльоту.

Він дуже втомився і вирішив, що найкраще — це заснути до наступного ранку.

Він проспав схід сонця.

Змучений організм узяв своє, і Камов прокинувся майже опівдні.

Дві години він оглядав усе навкруги.

Вогонь випалив довгу просіку, на якій зовсім зникли навіть сліди рослин. По обидва боки стояли оголені стовбури, обпалені і почорнілі. На тому місці, де був зореліт і де в зв'язку з цим найсильніше діяв вогняний ураган, зрушуючи з місця важку машину, пісок частково розплавився, перетворившись у буре скло. Колеса вирили глибокі колії.

Камов акуратно записав усі результати своїх спостережень і висновки з них. Тепер можна було вирушати за продуктами

Голод мучив дедалі сильніше. Востаннє Камов їв учора вранці, а з того часу на його долю випало багато хвилювань.

Камов вирішив знайти зореліт Хепгуда, взяти з нього необхідну кількість води і продуктів харчування, а потім повернутися знову до обеліска.

Про те, що можна значно зручніше влаштуватися на американському кораблі, він не хотів і думати.

Він доживатиме свої останні дні тут…

Сліди гусениць зникли: вони були геть стерті піском і вітром.

Камов скерував машину прямо на захід.

Там, пройшовши сто п'ятдесят кілометрів, він шукатиме зореліт. Він пам'ятав, що під час першої експедиції вони з Пайчадзе весь час держали напрям строго на захід і не відхилялися вбік.

Це була дуже щаслива обставина. Коли б було інакше, завдання знайти маленький корабель серед нескінченної пустелі було б безнадійним.

Єдиний орієнтир на шляху — «болото» — було за п'ятдесят кілометрів; пройшовши цю віддаль, Камов переконався, що напрям взято правильно. Він легко пізнав пам'ятне місце, досягти якого так поспішали вони з Мельниковим. Далі всюдихід пішов швидше.

Коли лічильник показав, що пройдено сто п'ятдесят кілометрів, Камов зупинив машину і, вийшовши з неї, виліз наверх.

Американського зорельота ніде не було видно.

Ясно, що він відхилився від правильного шляху. Але наскільки?

На це питання важко було відповісти.

Подумавши, Камов вирішив повернути під прямим кутом праворуч і проїхати в цьому напрямку десять кілометрів. Якщо він корабля не знайде, то вернеться по сліду назад і повторить такий же маневр ліворуч. Коли ж і там він не знайде зорельота, то шукатиме його, роблячи на місцевості чимраз ширші кола.

Повернутися, не знайшовши корабля, означало приректи себе на голодну смерть.

Камов був певен, що відхилитися набагато він не міг. Корабель був десь недалеко.

І справді, проїхавши майже кілометрів з вісім, він побачив ліворуч піщаний горб. В першу мить йому здалося, що він знову натрапив на скелі, але, придивившись, пізнав зореліт, біля якого буря, зустрівши перешкоду, нанесла цілу гору піску.

Вхідні двері були під цією горою, і Камов витратив не менше трьох годин, поки добрався до них. Ще добре, що у всюдиході залишилися лопати, які вони брали для похорону останків Хепгуда. Без лопат йому довелося б розривати пісок руками.

Втретє він увійшов всередину американського корабля. Перший раз він був тут з Пайчадзе і Бейсоном. Другий раз із ним був Мельников, а зараз він був сам.

Біля пульта управління лежав цупкий конверт, який він сам поклав сюди. В ньому був акт про загибель командира цього корабля.

«Як дивно склалася доля! — подумав Камов. — Обидва зорельоти втратили на Марсі своїх конструкторів».

Він одразу знайшов алюмінійовий ящик, в якому лежали продукти. Його вразила бідність того, що там було: банки консервів із свинини, консервовані фрукти, коробки з цукром, сухарями і печивом. Оце й усе.

Пили ж що-небудь американці? Десь повинна бути хоча б вода. Тепер Камова більше, ніж голод, мучила спрага, і він почав шукати, все більше дивуючись з хаотичного нагромадження резервуарів, балонів, ящиків і різного посуду, серед якого було так важко повернутися.

Відкрутивши кран одного із сталевих резервуарів, він виявив у ньому спирт.

«Дивна ідея, — подумав він. — взяти стільки спирту в космічний рейс, та ще використати для цього таку важку посудину!»

В інших резервуарах був рідкий кисень. Багато було порожніх.

У великому алюмінійовому балоні він знайшов воду. Вона дуже тхнула металом і, як здалося Камову, гумою. Від балона йшли гнучкі трубки до двох ящиків довгастої форми, схожих на труни. Вода явно призначалася не для пиття.

Нарешті він знайшов декілька балонів з апельсиновим соком. «Ну, що ж! Це не так погано!» вирішив Камов.

Наївшись і напившись, Камов почав шукати папір, його ніде не було.

«Хепгуд був ученим, — думав Камов. — Він мав провадити спостереження і записувати їх. Зошити з його записами повинні бути».

Біля пульта управління лежав великий чемодан з жовтої шкіри. Він був замкнений. Ключа не було.

«Це чемодан Хепгуда. Мабуть, у ньому лежать записи. Неприємно, але доведеться якось відімкнути. Іншого виходу немає».

Щоб не витрачати часу на розшуки ключа, Камов пішов до всюдихода і приніс звідти необхідний інструмент. Замки були