Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

— Після того що ми зробили, мені вже нічого не страшно! — розреготався Дік, страшенно задоволений, що побачив таку атракцію.

— То ж усі історії світів про нас і то всьо напишут! Точно! Де ж то видано — взяти всьо, шо мали, та в вогень, та в небо! — реготнув Дервіш і поплескав Діка по плечу. — Хай йому грець, от утнули так утнули!

— А я не думав, що всі мене підтримають, — зізнався Ештон.

— Хлопче, та в усіх ловецьких школах вивчатимуть, як ловці переконали Правителя, що не можна покидати цей світ напризволяще. А якщо без жартів, — посерйознішав Дік, — то першим пожертвував тим, що в наплічнику, ти. І в тому твій гонор. Але, як бачиш, тут усі гонорові. Віддати все заради чогось великого — хай навіть то була би марна жертва, — це святе діло. То зарахується. Отак я думаю. Не докоряй собі, що через тебе хтось голий-босий. Бачиш, усі щасливі! Брате, веселись і ти! Я давно не пам’ятаю таких веселощів. Та це ж буде про що згадати, гей-гей! Душа радіє. Ото ми!..

Ештону трохи відлягло від серця. А те, що в усіх довкола хороший настрій, заспокоїло його остаточно. «Гей, гей, світе! Я все зробив правильно!» — подумки радів юнак.

— А нумо веселої на дорогу, — скомандував Дервіш. І ловці затягнули:

За високими кущами

У широких у полях

Загубила чоловіка

Добра жінка в бур’янах…

Правитель із ловцями віддалялися все далі й далі, і вже ледь чутно було:

Добра жінка гірко плаче,

Витира сльозу щодня:

— Де ти, де ти, чоловіче?

Пропаду без тебе я!

…Ештон із Дервішем і Діком прямували до Палацового міста, навіть не думаючи скористатися таємними ловецькими підземними переходами, і потроху підспівували. Вони прислухалися до відлуння й намагалися потрапляти в такт із ловцями, які йшли з Правителем. І хоча часто збивалися, бо вже майже нічого не було чути, радісно виводили:

Знай, від віку і до віку треба бути чоловіком…

У Палацовому місті

До Палацового міста наші подорожні дісталися ввечері наступного дня. Ловці милувалися всіма барвами світу, і їх не покидало відчуття його краси й величі. Сонце заходило. Небо розділилося навпіл — зліва яскравіло жовтим і оранжевим, а справа химерно поєднувалися синя й блакитна барви. Розкішна смарагдова трава, у якій Ештон плутався, ідучи до міста вперше, наразі принишкла. Принаймні він жодного разу в ній не заплутався. Сьогодні, підходячи ближче до мурів міста, юнак зауважив цікаву закономірність: він був знову щасливий, як і тоді, коли вперше заходив сюди з Глібом і Терном. Щоправда, він був уже трохи інший — з іншими сподіваннями й мріями, та й саме поняття щастя теж змінилося. Але Ештон був усе одно щасливий. Відтепер пізнаватиме багатоликість цього стану — досить смутку! Агов, Палацове місто, зустрічай!

І місто зустрічало — до брам через мости не тяглися кілометрові черги, як тоді. Можна вважати, що прохід був вільний! Із вежі до вежі, як завжди, перелітали кольорові кулі, і це було пречудово — іноді так хочеться, щоб хоч щось залишалося незмінним! Ештон із любов’ю поглядав на височенні кам’яні мури. Вони вабили його, запрошували поринути в прекрасні веселі спогади часів навчання в ловецькій школі.

Зараз юнак уже нітрохи не шкодував, що не супроводжує Правителя. Іноді треба відмовляти собі в задоволеннях. А супровід не що інше, як почесне задоволення. Тепер усе буде добре. Доля подарувала Ештону щасливий шанс, і він скористався ним, та якби колись Терн із Глібом не побачили в ньому ловця, то чи вдалося б йому самому вийти на ловецьку стежку?.. Хлопця переповнювали вдячність і втіха, а серце радісно тенькало й кликало його поділитися своїми почуттями з Арнікою. Знайти б її якнайшвидше!.. І, що важливо, зуміти б їй допомогти! От Колос, мабуть, знає, як це зробити. Юнак згадав, як він не зводив із дівчини очей: дивився пильно, і якби не Ештон, не відпустив би її — знайшов би потрібні слова й аргументи, переконав би, що всюди, крім його дому, вороги. Арніка бачить у Колосі надійного друга, а смерть люблячого батька зробила її дуже вразливою. Їй потрібен час, щоб отямитися. Короткий перепочинок із ним і вогнекрилом дав дівчині можливість трохи заспокоїтися. Проте, звісно, не змиритися.

«Колос, Колос, Колос!.. Якось забагато його поруч із Арнікою», — роздратовано думав Ештон.

Зауваживши, що юнак засумував, Дік вирішив його підбадьорити.

— Можемо зупинитися в мого побратима, — мовив ловець, — він знається з укладачами угод. Може, розповість дещо про твою красуню.

— Мо’, і я зможу чимось допомогти, — весело озвався Дервіш, цілуючи камінь брами Палацового міста, на якому був викарбуваний сокіл. — У мене теж тут багацько знайомих.

Вони пройшли крізь першу браму: людей було зовсім небагато. Тоді, коли Ештон заходив у Палацове місто вперше, він ледь пробирався крізь натовп. Біля другої брами охочих зайти було ще менше — хто міг би подумати?

— Такого ще не траплялося — тут завжди людно, — здивовано зауважив Дервіш.

— Завжди так, а от сьогодні, напевно, чимало людей уже встигли пройти раніше, — сказав Ештон.

А от щоб подолати наступну перешкоду, таки довелося зачекати.

— Я вже майже злякався, — пожартував Дік. — Коли до Палацового міста нема черги, це якась халепа.

Сторожа поспішала. За ловцями не було нікого. Перед ними всі вже пройшли.

— Хм, я буду не я, але тут щось не те, — повторив Дік і першим зазирнув до невеликої, розміром із людську голову, чорної прямокутної скриньки. Він увійшов у відчинені двері. За ним пройшли Ештон і Дервіш.

— Тут майже нікого немає, місто обезлюдніло, — чухав потилицю Дервіш.

Ештон не знайшов, що сказати, — справді, щось не те. Людей обмаль. А ті, що з’являються, блукають невеликими групками й не затримуються на вулицях надовго.

— Чоловіче добрий, — звернувся Дік до першого, хто трапився їм на очі (він потішив себе звеселяючим напоєм настільки, що ледь тримався на ногах), — а де всі?

— Ги, — зрадів чоловік, — так ярмаркуємо ми…

— Ага, — пожвавішали ловці, — а давно ярмаркуєте?

— Я вже третій день, — радо відповів чолов’яга.

— Оце пощастило! — Дік навіть підскочив від нетерплячки.

В Ештона та Дервіша теж загорілися очі, бо якщо вони встигли на ярмарок, де пропонують усілякі професійні новинки, то це таки