Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

— Так, я той самий Лукас. Його брат, — усміхнувся чоловік, наче прочитавши мої думки.

— Не смій більше розгулювати в такому вигляді, Іс. Навіть, у квартирі. Сама бачиш — у мене теж бувають непрохані гості, — прошепотів Алекс, залишивши легкий поцілунок на скроні, і сховав за свою спину. — Чим зобов’язаний? — лагідного тону як не бувало.

— Не радий бачити свого старшого брата? — така ж хитра усмішка завмерла на його вустах, але було в ній щось і ще… щось вельми неприємне.

— Який у мене може бути настрій, коли в мою квартиру вриваються посеред ночі та ще й простягають руки до моєї дівчини? — та-а-ак, за цей час я дізналася, що крім постійної хитрої усмішки, Алекс ще і спалахує, як сірник.

— О, то вона не чергова пасія і ти, нарешті, спинився? — здивовано промовив Лукас, та погляд подиву не видавав.

— Слідкуй за словами, Єнсен!

— Алексе, — шикнула я і стиснула його руку. — Ще раз так увірвешся у квартиру — точно вб’ю. Тобі просто пощастило.

— У-у-у, які ми маємо зубки, — єхидно промовив чоловік і принюхався. — А запах який… щось новеньке.

Я невдоволено зиркнула на Алекса, підійшла до його брата й дала запотиличника. От копія, тільки ще веселіше. Схоже, вони всі в татуся пішли. Лукас спробував зловити мої руки, та я впоралась швидше й завела його руки за спину.

— За що?! — ось тепер у його погляді був подив. Звичайно, я дивилася на дорослого чоловіка зростом десь як у Вінсента, тож мені довелося добряче задерти голову. А йому втерла носа дівчина.

— Дратуєш ти мене, — буркнула я, і помітивши задоволений погляд Алекса, додала. — Ви в батька таким жахливим характером вдалися? Чому ти не хотів, щоб ми бачились, Алексе?

— Тому що мій братик володіє дуже милим личком і є надто велелюбною особою, — невдоволено промовив Алекс, уважно слідкуючи за братом.

Щось не так?

— Бачу, ти гаряча штучка, — промовив Лукас. — Та мені набридло гратися.

Наступної миті хлопець вивільнився з захвату й хотів скрутити мене, та Алекс потягнув мене до себе. Добре, признаю, Лукас куди гірший, може, навіть, небезпечний.

— Не вийде, Лукасе, — гмикнув Алекс, тримаючи мене в міцних обіймах. — Лапай когось іншого, а Іси не торкайся. Якщо не вона скрутить тобі руки, то це зроблю я.

— Боюсь-боюсь, — усміхнувся чоловік. — Я просто хотів провідати свого братика перед прийомом. Мені сказали, що охорону посилили, — я підібгала губи. Він не зрозумів, хто я.

— Тобі скільки років? — запитала я.

— Майже п’ятдесят, — люб’язно промовив Лукас і усміхнувся. Ні-і-і, ми вже це проходили. Я зиркнула на Алекса, що, вловивши мій погляд, теж усміхнувся. Це ж треба… навіть Ноель і Джейкоб не мають таких схожих характерів і поведінки, як ці двоє.

— І ти ще не зустрічав напівкровних? — здивувалась я. Дивно…

— А-а-а, так ось чому ти так солодко пахнеш. В тобі кров змішана, — кивнув своїм думкам чоловік. — Ти її пробував, Ал? Сманчо? Можна я спробую?

З кожним запитанням я починала дратуватися все більше. Я що, на їжу схожа?! До речі, на питання він так і не відповів. Прикрила очі і стиснула кулаки.

— Так, вогнику, він ще гірший, ніж я, — тихо промовив Алекс, поцілувавши в шию. — Карісса — одна з Нью-Йоркських мисливців, а також моя персональна охорона. Ну, і моя дівчина, — додав він надто задоволено. Я гмикнула.

— Мисливець? Ти? — Лукас тицьнув у мене пальцем.

— Хочеш перевірити? — з погрозою запитала я.

— Лукасе, досить, — промовив Алекс. — Ми могли й завтра побачитись. Точніше, сьогодні. Хто тобі, взагалі, ключ дав?

— Софі. Сказала, що ти посварився з батьками і принципово не підпускаєш до себе Сандру. Адже батько хотів, щоб ти пішов з нею. А Сандра сказала, що не відступить і боротиметься за тебе, — з хитрою посмішкою промовив Лукас, дивлячись прямо мені у вічі. Чекає реакції? Дарма. Боротиметься? Хай спробує. — Ти дивись, непробивна. Ти впевнений, що вона тебе кохає? — він схилив голову вбік.

— Я все ще тут, — спокійно промовила я. На таке не ведуся. А Алекс мені довіряє.

— Абсолютно впевнений, — з усмішкою промовив Алекс. — Вогнику, повертайся в кімнату. Я зараз поговорю з братом і прийду, гаразд?

— З дому ні на крок, — буркнула я, заглядаючи в блакитні очі. У них, навіть, колір очей однаковий. — Ще раз увірвешся в чужий дім — не промажу. Твоє щастя, що в моїй руці був простий ніж, а не кинджал, — промовила я, зиркнувши на Лукаса. Специфічний тип. Краще з ним не зв’язуватись.

— Я зрозумів, — усміхнувся темноволосий. — Але якщо Алекс тобі набридне, то я тебе чекатиму.

— Лу-у-укасе, — з притиском промовив Алекс.

— Розбігся, — тихо буркнула я, розвернулась і пішла в спальню.

Про що вони говорили, я не знала, адже почути що-небудь не змогла. Але за хвилин десять повернувся Алекс і ми знову вляглися спати. Сонце зійде ще не скоро, тому можна спати спокійно. Ех, а я так і не поїла…

Яскраво-червона тканина рівно спадала по ногах так, що, без рухів розрізу помітно не було. Пояс середньої товщини з такої ж тканини підкреслював талію, а зав’язки спадали на руки, залишаючи плечі оголеними. Чорні локони лягали на спину, передні пасма закріплені красивою шпилькою, подарованою Алексом. Я спробувала відмовитися від подарунка, та він наполіг на своєму. Красивий нюдовий макіяж вдало підкреслював колір очей.