Читати книгу - "Попелюшка мимоволі, Надія Голубицька"

Виходячи з автівки біля будинку Дмитра, Варя відчула дежавю: перед нею були всі ті ж клумби, в яких поралася дівчинка з маленькою сапкою, з відкритих вікон кухні чувся шум працюючого кухонного комбайна і долітав аромат чогось апетитного. Ось тільки ставлення до неї змінилося кардинально. Софійка, яка раніше цуралася її, підняла голову і з радісним криком кинулася до неї. Оксанка, з кухні почула шум, виглянула у вікно і теж поспішила з задоволеною посмішкою назустріч Варі. А той, хто її захищав від нападок, в чиїх очах вона раніше бачила стільки турботи і ніжності, зараз стежив за всім, що відбувається зі штучною посмішкою на обличчі і холодом в погляді. Його сестра і прийомна дочка навперебій ознайомлювали Варю зі своїми останніми новинами, а вона крадькома дивилася на його гарне обличчя і губи, за якими вона так довго сумувала. Спогад про поцілунок промайнув в її свідомості. Вона похитала головою, намагаючись відігнати ці думки, але в пам'яті спливли інші образи: відчуття його сильних рук, що обіймають її тіло, його близькості. Це вже було занадто, і щоб не видати себе, вона відвела погляд і повністю віддалася радості зустрічі з людьми, за якими вона, як виявилося, також дуже сильно скучила.

Піднявшись в кімнату, яку вона раніше займала, Варя з подивом побачила, що Дмитро увійшов слідом за нею, закрив двері і почав роздягатися. Стоячи до неї спиною, він розв'язав краватку і скинув перлинно-сіру сорочку. Дівчина в тривозі завмерла, намагаючись зрозуміти, що він збирається зробити, але коли він повернувся, і вона побачила його погляд такий же відчужено-далекий, як зірка в небі, вона зважилася заговорити:

- Дмитре, чому ти роздягаєшся тут, в моїй кімнаті?

- У твоїй кімнаті?! - іронічна посмішка ковзнула по його обличчю. - Дорогенька, ти не забувайся. Це мій будинок і я можу, що завгодно робити в будь-якій кімнаті. А ось ти як раз тут ніхто і ніякого права не маєш. Невже ти сподівалася, що я тебе хоч на хвилину залишу, щоб ти втекла?

- Але ж ти не збираєшся тут спати? Що подумають твої рідні? Ти не забув, що у вас з Ліз фіктивний шлюб? - запитала Варя, мимоволі відступаючи.

- А що тебе не влаштовує? Ти зробила так, що вся моя родина хоче, щоб він став справжнім, - продовжив він з попереднім виразом обличчя. - Ти моя дружина. Хіба не так? Нехай всі думають, що у нас медовий місяць після примирення. І тільки спробуй зробити хоч щось, щоб вони в цьому засумнівалися. І взагалі, хіба ти не для цього бісики мені пускала в Таорміні? Так що пожинай плоди, псевдо дружинонька!

Його слова і тон, з яким вони були вимовлені, вдарили немов ляпас. Але проковтнувши цю порцію образ, вона подивилася на його незворушне обличчя і переконувала себе, що він просто сховався за маскою холодності та цинізму, щоб не показати їй, наскільки він уражений її обманом. Варя наказала собі не думати про його недвозначні натяки і образи, взяла домашній одяг Ліз і мовчки пішла у ванну.

Коли вона вийшла, Дмитра в кімнаті не було і вона, з полегшенням зітхнувши, хотіла спуститися на кухню допомогти з обідом. Але варто було їй відкрити двері своєї кімнати, як вона знову зіткнулася з ним носом до носа, складалося таке враження, що він її чекав. З приклеєною посмішкою він взяв її під лікоть, боляче стиснувши його, і прошепотів, нахилившись до самого вуха:  

- Підемо в їдальню, нас вже чекають. І посміхайся, за нами спостерігають. Ти  - актриса, амнезію зуміла розіграти, тепер продемонструй щастя.

Вони спустилися вниз. Обличчя Варі застигло з широкою радісною посмішкою, і лише тільки легке тремтіння в куточку рота видавало її відчай. Обід пройшов у невимушеній атмосфері з веселою тріскотнею Оксанки та Софійки. Варі навіть на якийсь момент вдалося розслабитися і якби не постійне відчуття холодного погляду Дмитра, вона була б щаслива, усвідомлюючи, за нею дійсно скучили.

Після обіду Дмитро, взявши її під руку і повідомивши всім, що хотів би поговорити наодинці зі своєю дружиною, повів в бібліотеку, де посадивши в крісло, змусив знову розповісти про те, що сталося на яхті. Він не перебивав її розповідь, але на його обличчі застиг презирливий вираз, який немов говорив: «Вигадуй все, що хочеш, я все одно не вірю жодному твоєму слову». Коли Варя закінчила, він підійшов і навис над нею, спершись на бильця крісла.

- І ти хочеш сказати, що все це - правда? - кинув він їй в обличчя. - Ти не знаєш ні імен друзів, ні назви яхти. Прізвища Алекса ти, напевно, теж не пам'ятаєш.

Дівчина лише заперечливо похитала головою, а він, розсердившись, відсторонився і, схрестивши руки на грудях, продовжив:

- Тобто виходить, що ти така безневинна біленька ягничка, що потрапила в пастку. Ліз тебе змусила грати свою роль, Алекс змусив зобразити амнезію, а ти - просто сама невинність. І ти хочеш, щоб я в це повірив? Тоді поясни, чому ти не поїхала від нас, зажадавши розлучення, як радив тобі Алекс, а продовжувала жити в цьому будинку? Я можу відповісти. Ти просто отримала те, чого домагалася - життя в комфорті і достатку.

Кожне його слово, кинуте з презирством, дуже боліло в її душі, але замість прагнення виправдатися і спроби переконати у своїй невинності, у неї всередині росло бажання дати йому ляпаса за всі ті глузування, які довелося вислухати. Зусиллям волі Варя стрималася, але вона розуміла, що повинна негайно піти, або її просто накриє хвиля гніву. Вона різко підвелася і просто вибігла, голосно грюкнувши дверима. Вона вже мчала вгору по сходах до своєї кімнати, коли він наздогнав її, зупинив, схопивши за руку, і прогарчав на вухо: