Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

— Він був налаштований скептично. Вважав, що ваш батько плутає мрії з реальністю.

— І проте він підтримував батькові плани експлуатації родовищ.

— Через дружбу.

Софія втрутилася; її голос виказував нетерпіння:

— Кено, з ким тато зустрічався у вівторок?

— Я не знаю імен. Із людьми, пов’язаними з Конґо.

Колишні чоловік і дружина перезирнулися: вони перестали будь-що розуміти.

— Але ви щойно сказали, що він більше не цікавився колтаном… — зауважив Лоїк.

— Він започаткував інший бізнес. — Андреа зітхнула. — Набагато небезпечніший. У цьому й уся іронія: він критикував вашого батька, але обрав ще ризикованіший шлях.

Лоїк нахилився до неї зі свого крісла:

— Каситерит? Золото? Діаманти?

Жінка повільно перевела на нього погляд своїх сірих очей — із того самого кутого заліза, що й химерні дрібнички навколо.

— Ви добре знаєте Конґо-Кіншасу?

— Ні.

— Там є можливості для значно прибутковішої торгівлі.

Голова порожня, ніби виїдене яйце.

— Я справді не розумію… — почала Софія.

— У країні, охопленій війною, яка коштувала життя п'ятьох мільйонів осіб? — не вгавав Лоїк.

— Я… — знову подала голос Софія.

— Зброя, ragazzo,[64] — мовила Кено. — Джованні узявся до контрабанди зброї в Конґо. Він щойно відіслав чималу партію в Катанґу.

Ерван розглядав обличчя Каті Фонтана у світлі ліхтарика, прикріпленого на чолі. На цьому груповому фото, датованому лютим 1971, біля доктора Фуамби стояла маленька шатенка. Єдина біла. За два місяці по тому її вбили. Ерван позичив окуляри у священика, якого знайшов на борту: якщо покрутити скельця, їх можна використовувати як лупу. Він хотів розшифрувати це обличчя. Прозондувати батькові почуття. Чому він її бив. Чому її вбили. Чому Морван ніколи не говорив про неї.

Котяче обличчя: мигдалеподібні очі, маленький ротик, густі брови, красиво вигнуті. Серед цих чорних чоловіків вона здавалася крихітною, тоненькою мов ниточка. Плюс коротке волосся: просто підліток. Ерван знав смаки Старого: він любив молодих, незайманих, цнотливих. Каті мала все, аби його причарувати: від неї, напівпрозорої, зворушливої, ніби линули пахощі небесної височіні, жодним чином не пов’язані навіть із думкою про секс чи хіть. До цього додавалися загадкові обставини втечі, чогось прихованого. Сну, який заледве пригадуєш.

Морван у ролі жорстокого чоловіка, який став душогубом? Меґґі в ролі гарпії-убивці? Ерван без вагань долучив до цього танцю де Пернеке, психіатра. Лікування Ґреґуара, — це досьє на нього…

Він загасив ліхтарик і спробував заснути. Пірнув спершу в полотняний спальник, потім у ще один, тепліший, аби захиститися від комах, і прихилився спиною до рубки. Досі відчував свій натужний біг, зусилля останньої миті, коли насилу встиг заскочити на баржу. Сальво був уже на борту: Ерван не дотримується правил, то хай здохне.

Тепер Жовта Майка зник разом зі своєю валізою. Цілий вечір він клеївся до мсішани з патлами, схожими на гілля сосни. Вона щохвилини вибухала сміхом і в своїй червоній сукні нагадувала жаровню. Сальво умів спокушати. На одному з блокпостів устиг шепнути кілька слів жінці, яка продавала гусінь, і завершити спілкування за стіною зі шлакоблоків.

Капітан зупинив двигуни. Щось пов’язане з течією, заощадженням пального чи заходами безпеки. Будь-яке світло на палубі заборонялося. Ніхто не хотів, щоб його помітили. Тож цей згусток пітьми ковзав тінню в оглушливій тиші. Набридливе сюрчання цвіркунів поступилося жаб’ячій какофонії в супроводі хлюпання води чи швидких сплесків. «Крокодильчики, — гиготів Сальво, — полюють уночі. У воду зараз ліпше не падати».

Тепер Ервана гризло інше: баржами ширилися чутки. Новий загін самозахисту тутсі перейшов кордон Південного Ківу й готувався перетнути Луалабу. Боротьбу за звільнення Верхньої Катанґи очолив такий собі Дух Мертвих, самопроголошений генерал, найпомітніший з-поміж особливо скажених польових командирів. Дехто навіть розповідав, ніби розбійники облаштувалися просто в руїнах Лонтано й отримали значну партію зброї.

— Якщо це правда, — підсумував Сальво, — «Вентімілья» там не зупинятиметься.

Завтра все з’ясується. Поки що вони набрали гарного темпу. Ніщо не виходило з ладу, ні перешкод, ні аварій. Після пригод під час подорожі на автівці, Ерван дивувався, що подорож річкою така спокійна.

Раптом кінці москітної сітки, прикріпленої до накриття, розійшлися — ніби відсунулася завіса в театрі маріонеток. До каюти заскочив Сальво. Валізка під пахвою, очі налиті кров’ю, шкіра блищить від поту.

— То ти ніколи не спиняєшся?

— Це по-афр-рриканському!

Він схопив пляшку очищеної води й миттю вижлуктив. Здавався виснаженим, ніби його викрутили мов ганчірку — і, певна річ, спорожнілим.

Слушна нагода, щоб заскочити його зненацька:

— Сальво, у мене є запитання.

— Слухаю, шефе.

— Що в твоїй валізці?

— Таємниця нацоборони, шефе.

— Ми збираємося податися в небезпечну глушину, я хочу знати, з ким, радше з чим подорожую.

Жовта Майка зиркнув на нього скоса, ніби зважував, чи може довіритися. Зрештою лукаво всміхнувся:

— Не бійся, шефе, це наше страхування на час подорожі! — сказав він і заклав руку під футболку.

Сальво витягнув ключа на ланцюжку. Розігнав з-перед очей усіх, хто стовбичив найближче, по-змовницькому глянув на Ервана й відімкнув валізу. Вона була напхана пачками доларів, загорнутих у пакети для заморожування. Геть новенькі сотки, ціла купа. Разом із цим скарбом там зберігався «Іридіум», така сама модель, як і в Ервана, з батареєю та антеною.

— Скільки тут? — запитав Ерван по хвилині остовпіння.

— Триста тисяч.

— Що ти робиш із таким статком?

— Говори тихіше. Доправляю це, шефе.

— Кому?

— Тутсі.

— Яким саме?

— Із ФЗВК.

Ерван подумки зважив усю попередню брехню чорного.

— Тим, які нібито зараз у Лонтано?

— Вони там, шефе.

— І їм привезли зброю?

— Привезли.