Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

Це зображення з'явиться на екрані кожного телеглядача та видасть моє місцеперебування. Я попросив Джейсона змінити картинку, і він знайшов фон із нейтральною нічною студією новин, яка могла знаходитися в будь-якій точці світу.

Перше інтерв'ю було із "Сі-Ен-Ен". Я попросив Джейсона тричі переконатися, що продюсер на тому кінці не виводить на екран жодної інформації про моє географічне розташування. Той підтвердив, що у цьому включенні (і у всіх наступних) на екрані з'являться лише моє ім'я та прізвище.

До кінця дня я не злазив зі стільця, беручи участь в ефірі з "Сі-Ен-Ен", "Фокс", "Ем-Ес-Ен-Бі-Сі", "Бі-Бі-Сі", "Аль-Джазірою", "Сі-Бі-Ес", "Франсе-24", Австралійською мовною корпорацією, "Скай Ньюз", "Дойче Велле" і так далі до нескінченності.

Я пояснював, що Путін ненавидить мене через закон Магнітського, який ставить під загрозу його владу та статки. І якщо мене йому видадуть, я негайно опинюся в російських казематах, де мене катуватимуть і врешті-решт уб'ють так само, як убили Сергія. Я був повністю впевнений у цьому. У чому я не був упевнений, то чи скористається Трамп цією "вражаючою пропозицією", і якщо так, то чи достатньо сильні правові інститути Америки, щоб йому протистояти.

Все, що я міг, то це триматися хоробріше й пояснювати: "Америка — це країна з верховенством закону, і я не думаю, що він може мене видати". Але, на жаль, сам я не був у цьому так упевнений.

У той момент я, як і багато хто, намагався усвідомити, як все раптово змінилося, і чому те, що було немислимо уявити, стає новою реальністю. В епоху Трампа зрозуміти, у що вірити, ставало дедалі важче.

40. 98 : 0

Літо 2018 року Того дня я повернувся додому дуже пізно, вичавлений як лимон. Попередні дванадцять годин я практично не вилазив з ефіру, повторюючи свою історію мільйонам глядачів по всьому світові, при цьому зберігаючи самовладання і ховаючи страх перед можливою співпрацею Трампа з Путіним щодо моєї видачі в Росію.

Дружина дбайливо залишила їжу на кухонному столі. Опустившись на стілець і знявши харчову плівку з тарілки, я жадібно, але із задоволенням проковтнув залишки, а потім звалився в ліжко і заснув як убитий.

О 6:30 ранку Олена тихенько розштовхала мене і простягла аркуш паперу. "Милий, глянь на це!". Виявилося, що вона прокинулася ще до світання та переглянула російські новини. Того ранку російська Генеральна прокуратура опублікувала свій список з одинадцяти осіб, яких вона хотіла витребувати зі Штатів в обмін на 12 гереушників. У Кремлі люблять симетрію у таких питаннях. Америка хоче 12, отже, і Росія хоче 12 — зі мною.

Напівлежачи, я взяв роздрук. Кремль хотів отримати Майкла Мак-Фола, колишнього посла США в Росії; мого друга Кайла Паркера, людину, яка написала закон Магнітського; спеціального агента Тодда Гаймана з Агентства національної безпеки, який розслідував справу "Превезона"; спеціальних агентів Світлану Ангерт та Олександра Шварцмана, які відповідали за охорону Горохових у Нью-Йорку[18]; Джонатана Вінера, юриста з Вашингтона та колишнього співробітника Держдепартаменту, який запропонував початкову ідею із законом Магнітського; Девіда Крамера, ще одного колишнього співробітника Держдепартаменту та голову правозахисної організації "Фрідом-Гаус", який виступав за ухвалення закону Магнітського разом зі мною та Борисом Нємцовим. У списку було ще чотири прізвища, але всіх об'єднувало причетність або до закону Магнітського, або до справи "Превезона".

У чому нас звинувачував Кремль? Напередодні Путін заявив, що я та мої "ділові партнери" "заробили в Росії понад півтора мільярда доларів, [і] не заплатили податки", а потім, щоб привернути увагу Трампа, "400 мільйонів доларів направили на виборчу кампанію пані Клінтон".[19] Далі йшлося: "У нас є підстави вважати, що деякі співробітники спецслужб Сполучених Штатів супроводжували ці незаконні угоди". Путін звинуватив посла Мак-Фола, Кайла Паркера, спеціального агента Гаймана та решти у цьому списку в тому, що вони були частиною моїх "протиправних дій на території Російської Федерації". Це була класична кремлівська розводка. Не ми були жертвами, а вони. Не вони були злочинцями, а ми.

Замість ОЗУ Дмитра Клюєва, до якої входили корумповані російські чиновники, які вкрали та відмили величезну суму грошей, виявляється, існувала "ОЗУ Білла Браудера", до якої входили корумповані американські чиновники, які її вкрали.

Ми з дружиною переглянулися і розреготалися. Путін знову передав куті меду.

Одна річ — переслідувати мене, причому англійського підданого. Це було неприємно, але, зрештою, хто я такий? Але зовсім інша річ — вимагати видачі колишнього посла США, співробітника Конгресу та рядових службовців Міністерства національної безпеки. Якщо Трамп піде назустріч цим вимогам Путіна, це створить катастрофічний прецедент — не лише через повну капітуляцію перед Кремлем, а й через неможливість подальшого залучення людей на службу до держорганів США. Хто захоче працювати на державу, яка будь-якої миті видасть вас ворожій державі тільки за те, що ви робили свою справу?

Трампу слід було ще в Гельсінкі відмовити Путіну, але навіть якщо припустити, що він не розумів, що відбувається (це, поза сумнівом, не так, оскільки роком раніше він допоміг синові написати заяву, в якій причиною його зустрічі з росіянами у своїй Вежі називав "усиновлення"), його радники мали миттєво детально роз'яснити ситуацію, в якій він опинився. Але минула майже доба, а з Білого дому — могильна тиша.

Остаточно прокинувшись, я поснідав пластівцями з молоком і подзвонив Майклу Мак-Фолу. Я знав Майкла практично з того дня, коли вперше приїхав до Росії 1992 року, і вважав його за свого друга. До призначення його послом США в Росії він служив у Обами радником з національної безпеки по Росії та був важливим союзником в адміністрації при ухваленні закону Магнітського.

Майкл щойно повернувся до Сан-Франциско з Гельсінкі, де був присутнім як коментатор саміту від телекомпанії "Ен-Бі-Сі". Як і я, він дізнався про путінський список, коли ввімкнув телефон і виявив безліч повідомлень.

— Як ти думаєш, є ризик, що це справді станеться? — запитав я.

— Ні, але мій адвокат вважає, що я маю діяти, а не сподіватися на випадок. Я вже на зв'язку з людьми в адміністрації, щоби переконатися в цьому.

— Мені шкода, що тебе втягнули в цю справу, Майкле.

— Це не твоя вина, а Путіна. — Він зробив паузу. — Я завжди знав, що він ненавидить тебе, Білле, але гадки не мав, що так сильно.

Закінчивши розмову, я зібрався та поїхав назад до Центру Дьорра-Гозієра на черговий день ефіру. Цього разу я захопив із собою свого старшого сина Девіда. Він приїхав до нас погостювати з Каліфорнії та був страшенно стурбований тим, що відбувається. Він не зміг би захистити мене, якби влада прийшла за мною, але зробив би все, щоб усі потрібні люди дізналися про це. Востаннє, коли ми з Девідом зіштовхнулися із проблемами в Інституті Аспена, він був ще підлітком, але тепер це була доросла 22-річна людина. Поруч із ним мені завжди було набагато легше.

Впевненості надавав і Аспенський форум з безпеки — міжнародна конференція, яка зібрала видатних діячів істеблішменту з нацбезпеки та, природно, величезну кількість журналістів. Тому, якщо щось і станеться зі мною, це відбуватиметься у прямому ефірі, і свідками стануть важливі люди в уряді.

Того ранку в Інституті панувала метушня. За ніч на головній галявині було розбито величезний білий тент, встановлені столи та дивани, невеликий бар та стійки, де учасники могли отримати свої бейджі. Організатори навіть подбали про барбекю із молочного поросяти.

Ми з сином пройшли до нашої підвальної студії. Девід познайомився з Джейсоном і плюхнувся на диван дивитись мої інтерв'ю на айфоні, а я почав готуватися до ефіру у звуконепроникному акваріумі.

Після першого інтерв'ю з "Ем-Ес-Ен-Бі-Сі" Девід з неприхованим занепокоєнням зазирнув до мене в акваріум і запитав:

— Я ввійду?

— Звісно, — відповів я. — Що трапилося?

Він показав нам із Джейсоном на айфоні скріншот із мого ефіру. Я був зображений на тлі нейтральної студії новин, але внизу красувався субтитр: "Білл Браудер, Аспен, Колорадо". Через метушню, пов'язану з організацією другого дня інтерв'ю, ми з Джейсоном зовсім забули попередити чергового продюсера "Ем-Ес-Ен-Бі-Сі", щоб він не розкривав мого розташування.

Позаяк я живу у Великій Британії, передбачалося, що я даю інтерв'ю з Лондона, і оскільки влада США не може нічого зробити на території Великобританії, то й сама "угода" Трампа з Путіним залишалася каламутною. Але тепер усі дізналися, що я в Америці, а на своїй території вони могли робити все, що завгодно.

Моєю першою думкою було зірвати чортів мікрофон і помчати до аеропорту. Але за кілька хвилин я заспокоївся. Для мого арешту Трамп має офіційно запросити Генерального прокурора Джефа Сешнса. Той має виписати ордер прокурору штату Колорадо. Останній повинен вигадати переконливе юридичне обґрунтування для мого арешту за відсутності договору про екстрадицію між США та Росією. На все пішов би час, тому я вирішив залишитись і продовжити.

Після чергового інтерв'ю ми перервалися на обід. У барі взяли сандвіч зі свининою і сіли на галявині в тіні під тентом. Під час трапези до нас підійшли кілька гостей конференції. Ті, хто знав мене, висловлювали занепокоєння за мою безпеку. Ті, хто не знав, дивилися, ніби мене вели на ешафот.

Після обіду мій ефір продовжився, але Майкл Мак-Фол не відставав, приєднавшись до боротьби. Він обурювався більше за мене. Бувши послом у Москві, він сам і його сім'я зазнавали нападок, стеження, але все ж таки він ніколи не був об'єктом фіктивних кримінальних справ з боку російського уряду. Тепер це сталося, і він очікував жорсткої відсічі Путіну з боку офіційного Вашингтона як чогось, що само собою зрозуміле. Але Вашингтон продовжував мовчати, і це шокувало.

Наступного ранку, перед тим як повернутися до Інституту Аспена, я зателефонував Майклу, щоб дізнатися, що чути з Вашингтона.

"Я розмовляв зі співробітниками з Ради національної безпеки, Держдепу та Мін'юсту. Всі вони дуже прихильно налаштовані та вражені не менше за нас, але жоден не сказав, що цього точно не станеться.