Читати книгу - "Це не моя справа"

— Краще відразу кажи, чого тобі треба, — відрубав я. — А тоді вже я зателефоную Корріданові: він хоче тебе бачити.

Коул всівся на підвіконня, звівши брови.

— Я це знаю, — підтвердив він. — Але ти йому не зателефонуєш.

Я подумав було, а чи не зацідити йому в ліве око, але стримав порив і сів у крісло.

— Продовжуй, — припросив я. — Бачу, тебе щось муляє в тому місці, котре ти вважаєш головою. То що це?

Він витяг із кишені зім’яту пачку сигарет, вибрав одну і розкурив її. Випустив дим крізь вузькі ніздрі.

— Хотів би позичити в тебе трохи грошенят, — повідомив він.

— Не хочу тебе розчаровувати, але ти звернувся не за адресою. Тобі слід було би піти в банк: можливо, там тобі повірять. Бо я — ні.

Він хихикнув.

— Та я й не очікую від тебе довіри, малий! — м’яко сказав він. — Просто один з моїх підробітків — шантаж. Тож я тут для того, щоб шантажувати тебе.

Він знову гигикнув.

— А що змушує тебе думати, що я — підходящий об’єкт для цього? — втомлено запитав я.

— Ніхто не є підходящим об’єктом для шантажу, — відповів він ображеним тоном. — Часом я навіть замислююся, чи варта гра свічок.

Він поправив краватку тонкими брудними пальцями. Мелькнули чорні півмісяці нігтів.

— Знаєш, це завжди величезний ризик. Мені слід дуже ретельно обирати жертву. Але навіть і тоді я нерідко припускаюся помилок.

— То запиши мене відразу до своїх найбільших помилок, — похмуро запропонував я. — Не вірю в шантаж — і ніколи не вірив.

Він почухав коротко підстрижене волосся і посміхнувся.

— Ніхто ніколи не вірить, малий! — наголосив він. — Усе цілковито залежить від обставин. Але у твоєму випадку я не бачу, як тобі вдасться уникнути цього.

— Я зараз просто наступлю ногою на твій жирний карк! — пообіцяв я, з огидою дивлячись на нього.

Хитнувши головою, він струсив сигаретний попіл на підлогу.

— Так багато людей хотіли зробити це, але мені завжди вдавалося переконати їх, що воно їм не виплатиться.

— Ну що ж, спробуй переконати і мене, — запропонував я.

— Я чув, що ви з Корріданом казали один одному, — зі смішком повідомив він. — Підслуховував під дверима. Можу посприяти, щоб тебе повісили. Непогано, еге ж?

— Не думаю, що ти це зможеш, — озвався я, здригнувшись.

— Не будь таким затятим, малий! — закликав він. — Я би не ризикував приїхати в Лондон і припхатися сюди, якби не був упевнений, що це принесе мені дивіденди. Щастя моє, що я почув слова Коррідана. Він хоче мене бачити, бо підозрює, що я був свідком того, що сталося у квартирі Медж Кеннітт. Ну то я його не розчарую — оповім геть усе.

— Ти нічого не бачив, — констатував я.

— Знаю, але він же цього не знає! Я розповім йому, що ти крутив роман із Неттою. І що Медж оповіла тобі, як Нетта з Пітером Френчем убили Анну. Ти не хотів, щоби про це стало відомо поліції, отож, спробував підкупити Медж. Але вона на це не повелася, тож ти втратив голову і вбив її. І що я все це бачив.

Я барабанив пальцями по підлокітнику крісла.

— Ти цього не міг бачити, Коул, — сказав я. — І сам чудово це знаєш.

Він кивнув.

— Звісно ж, я цього не бачив, але це неважливо. Коррідан очікує від мене чогось такого — і я виправдаю його сподівання, якщо ти мене до цього змусиш.

— Вони захочуть знати, чому ти не повідомив цього раніше, — зауважив я.

— Звісно ж, я матиму певні неприємності, але, гадаю, до того не дійде. Я також стежив за тобою, коли ти вирушив у помешкання Сельми Джейкобі. І бачив, як Литтлджонс зайшов туди невдовзі після тебе, але не бачив, щоби він звідти виходив.

— То ти намотав чимало кілометрів, чи не так?

— Я ніколи не був у помешканні Сельми, але мені не обов’язково казати про це Корріданові, еге ж? Він страшенно хоче когось посадити за всі ці вбивства, тож охоче пристане на мої свідчення.

Я знав, що Коррідан так і зробить.

Запала тривала пауза, потому я сказав.

— Коррідан буде не в захваті від того, що ти зробив з нього дурника, упізнавши Анну як Нетту. За це ти можеш загриміти за ґрати.

Коул хмикнув.

— Так, малий, — сказав він, — я це також врахував. Але, перш ніж мене засадять за ґрати, тебе вже повісять. Утім, не думаю, що подамся до Коррідана, бо ти мені заплатиш за моє мовчання.

Я закурив сигарету і якийсь час мовчки палив, розмірковуючи.

— Бачиш, нам ще треба подумати про Нетту, — гугнявим голосом озвався Коул. — Вона також матиме неприємності. Коррідан висуне їй обвинувачення в убивстві. Він суворий чолов’яга.

Коул зняв із піджака волосинку і з перебільшеною турботою поклав її на підвіконня.

— Ти мусиш визнати, що у мене залізні аргументи, але не хвилюйся — я багато не попрошу. Я завжди скромний у своїх вимогах. То що б ти сказав про одноразовий платіж у п’ятсот фунтів? Це прийнятно, чи не так?

— Однак за тиждень-два ти знову повернешся. Я знаю таких гнид, як ти.

Він осудливо хитнув головою.

— Не обзивай мене, малий! Це негарно. Я так справ не веду. Дай мені моїх п’ятсот фунтів і хоч завтра можеш полишати країну. Цієї суми мені надовго вистачить. Я не марнотратник, малий, і в мене невибагливі смаки.

— Мені треба подумати, — озвавсь я. — От, скажімо, якби ти повернувся сьогодні по обіді?

— А про що тут думати? — запитав він, метляючи головою туди-сюди.

— Мені слід звикнути до думки, що мене шантажують, — пояснив я, хоча насправді мені дуже хотілося зацідити йому в жирну, обрезклу пику. — І також хочу знайти якийсь вихід із ситуації. Просто зараз я виходу не бачу.

— А виходу й немає, малий! — засміявся Коул. — Коррідан аж пищить, так хоче вхопити тебе за горлянку. До того ж — що для тебе п’ятсот фунтів? Справжня дурниця! — Його сіро-зелені очі вкотре оглянули номер. — Ти звик до гарних речей. І не бажатимеш