Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

– Я тебе зрозуміла, – зітхає Катя. – Йду відправляти його під три чорти, як ти й хочеш. 

Сестра першою завершує виклик, а я продовжую тримати телефон у руках. Вагаюсь, чи варто комусь про це розповідати, але, навчена гірким досвідом, вирішую більше не мовчати. 

Набираю номер Давида і слухаю довгі гудки. Телефонувати до Артура не наважуюсь. Не хочу, щоб він думав, наче я хочу похвалитись своєю відданістю йому. 

– Слухаю, Дашо! – відповідає чоловік в той момент, коли я вже не чекаю почути його голос. Мабуть, зайнятий зараз. – Сталося щось? 

– Привіт! Ні, нічого не сталось. Начебто… – кажу доволі невпевнено. – Я подумала, що тобі варто знати деяку інформацію. Сьогодні до моєї сестри приходив Микитюк і пропонував працювати на нього. Він знає, що це вона, тобто я, робила план будівництва. 

– Я зрозумів, – відповідає. – Ти молодець, що сказала. Тільки… я не зовсім розумію, чому ти не погодилась на його пропозицію. 

– А що тут розуміти? – фиркаю. – Я не працюю з покидьками, а він саме таким і є. Це абсолютно нечесна боротьба. Я щиро хочу, щоб Артур виграв цей тендер, тому працювати на Микитюка не буду. 

– Дякую, Дашо. У тебе все добре? Може, потрібна моя допомога? – несподівано питає. 

– Ні, не потрібна. У мене все чудово, – швидко закінчую виклик і кидаю телефон на стіл. Сама сідаю на крісло і закриваю обличчя руками. 

У мене все погано… Я не знаю, що мені робити далі. Можливо, Катя має рацію і мені варто поїхати додому, розвіятись. Мине трохи часу – і я забуду Артура, Надю…

При думці, що доведеться їх забути, так погано стає. Фізично і морально. Я не хочу їх забувати. Нехай спогади про них будуть чимось особливим для мене. Частинка мого життя, яка ніколи не забудеться і не повториться. 

На емоціях замовляю квиток на автобус на завтрашній ранок. Оскільки сьогодні ще є трохи часу, їду в торговий центр за подарунками для батьків. Я давно їх не бачила і сподіваюсь, що зможу зробити їм сюрприз. 

Весь день минає у турботах, тому, повернувшись додому, просто валюсь з ніг. Вдається тільки душ прийняти, а тоді засинаю. Наступного ранку бігаю квартирою як навіжена, тому що проспала і тепер не встигаю. 

Викликаю таксі і їду на автовокзал. До автобуса не так багато часу залишилося, тому поспішаю. Вже у салоні вдається полегшено видихнути. Я встигла. 

Коли автобус рушає, на телефон приходить повідомлення. Дістаю його з сумки й бачу на екрані ім'я – “Артур”. Палець застигає над повідомленням, і я не знаю, чи варто мені його відкривати. Він не зателефонував, отже, нічого серйозного там не може бути. 

Тисну напис “видалити” і зі спокійною душею кидаю телефон назад у сумку. Досить з мене цих переживань. Не хочу більше плакати. Я їду додому, щоб відпочити від усього цього, отже, все, що хвилює, треба залишити в цьому місті, що я і роблю.