Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Злата відкрила очі від того, що щось гаряче торкнулося її руки. Кліпнула, поруч сидів Нестор, тримаючи її руку, ніжно цілував. Хотіла забрати та він не відпустив, легенько стиснувши. Заглянула в його очі. Надто відвертий погляд чоловіка, змусив серце битися в скаженому ритмі.

— Як ти почуваєшся? — Стурбовано поцікавився Романов.

На цей голос здавалося відізвалася кожна клітина тіла. Гарячий поцілунок, знову торкнувся тильної сторони руки. По тілу вмить розлетілися імпульси.

— Все добре! — Її сонний голос зазвучав з хрипотою.

Чоловік враз примружився, мабуть, не вірив їй. Заховав її тендітну кисть у своїх великих, гарячих долонях.

— Сподіваюся, це правда, адже твої аналізи дуже погані. Як ти могла, довести себе до такого стану? — В словах звучав докір.

Дівчина таки смикнула свою руку знову, та Нестор ще міцніше стиснув тендітну кисть, не відпустивши. Вимогливо чекав відповіді. Повернула обличчя до стіни. При тім, що серце ледь не вистрибувало з грудей, від почуттів, образа на нього душила зі середини. В очах забриніли сльози. «Цілий рік переховувався. Знову грав у свої темні ігри, влаштувавши мені справжні тортури, своїми нічними візитами, а тепер ще й звинувачує. Яке тільки право має на це?!!»

— Злато! — Суворо покликав.

 Дівчина не реагувала. Не могла впоратися з емоціями, почуттями, образою та недовірою.

— Досить ображатися на мене, ми втратили цілий рік.

На ці слова повернулася обличчям до нього, різко заявивши.

— Який ти провів не зі мною. — Проковтнула сльози відчаю, ревнощів, і ще більшої образи.

Раптом відчула, як він міцніше стиснув її руку у своїх руках. Довго мовчав, а тоді низьким, холодним тоном видавив.

— Мені прикро, що тобі довелося, через все це пройти. — Важко видихнув. — Я фізично не міг поступити по іншому. Коли ти дізнаєшся правду... — Знову витримав паузу. — Сподіваюся, ти зрозумієш.

— А те, що я чула сьогодні? Як це розуміти? — Зі сльозами на очах, допитувалася Злата, відчувала, як все стискається в середині від божевільних ревнощів.

— Злато, рідна, тобі нервувати не можна. Зараз тобі потрібен спокій, — потерся, неголеною щокою, об її руку. — Слова журналістів, це провокація. Діана, старається. Мабуть, за весь цей час переоцінила життєві цінності. — Нестор зітхнув. — Та якби вона не старалася, у неї нічого не вийде, хіба, що нерви нам попсує.

Його слова звучали наче щиро, але недовіра все одно не відступала, та виказати її, Злата не зважилася. Припускала, «В його словах, мабуть, є частка правди». Забравши руку повільно сіла, спершись об бильце. Нестор надто пильно дивився на неї, під цим поглядом зашарілася. Опустила очі, й у пів тону промовила.

— Я хочу додому.

Нестор посміхнувся, й знову ніжно зловив її за руку, попросивши.

— Іди до мене.

Дівчина великими очима глянула на чоловіка. Її лякала його наполегливість. Доки вона всього не з’ясує, доти точно, його до себе не підпустить. Він розчарував її своєю скритністю та мовчанням. «Я ледь не померла тоді, коли сталася трагедія, а він..?». Кліпнула очима, в голові давно вертілося одне запитання та не давало спокою. Боялася його поставити, а раптом від цього запитання залежатиме її подальша доля, але мовчати теж не вихід. Серце гуло та гонило кров по венах. Розуміла після цього запитання, він може піти, та все ж.

— Навіщо ти приходив до мене ночами та мовчав?

Чомусь здавалося, зараз Романов, скаже, що це був не він. Розпочне допит, влаштує сцени ревнощів, та зрештою піде. Злата підняла погляд, заглядаючи в його очі. Дихання збилося, була готова до неочікуваного повороту подій.

— Не міг, більше без тебе. — Здавлено видавив чоловік.

Дівчина знову великими очима дивилася на нього, важко дихаючи. Не зовсім вірила у почуте.

— А мовчав, чому? Чому не сказав, що це ти? — Розгубленим тоном з вуст зірвалися слова.

— Не міг. — З провиною кинув, ніжно стискаючи її руку.

— Але чому не міг? — Свіжі сльози виступили на очах. — Прийти міг, а сказати, що це ти, не міг?!! Це ж абсурд!

— Не міг, Злато. — Лише пригнічено відмахнувся.

— Чому? Поясни? І навіщо тоді прийшов зараз? — Ковтнула ком образи та сльози втримати не змогла, біль та розчарування душили зі середини. Забрала свою руку.

Нестор важко видихнув й піднявшись наказав.

— Вставай одягайся, ми їдемо додому, на сьогодні запитань достатньо.

Така заява ще більше розсердила Злату, скинувши плед зі себе, різко заявила.

— Не варто старатися, я додому доберуся сама.

— Злато, припини. Твої істерики нічого не змінять, ти все одно поїдеш зі мною.

Роздратовано встала з ліжка, й зиркнувши недобре на нього, наказала.

— Вийди, я їду одна, без тебе.

В одну мить опинилася в міцному полоні Романова. Він примружившись дивився на неї з гори в низ. Серце знову тріпотіло у грудях, його низький голос, пройшовся по нервовій системі.

— Ти поїдеш, зі мною, і тільки, зі мною. — Зірваним голосом прохрипів.