Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А знаєш, шо треба робити з жінками, Тодде? — каже він, присідаючи поблище до мене. — Брати шлюх і вбивати порядних.
Він нахиляється ще блище. Я бачу жалюгідні волоски на його верхній губі, навіть піддощем вони не потемніли. Він лише на два роки старший за мене. На два роки більший.
Змiя? думає кінь.
Я повільно кладу свої руки на землю.
Я трохи втискаюся в багно.
— Коли я тебе зв’яжу, — каже він, перетворюючи голос на шепочучу загрозу, — то знайду твою маленьку подружку і скажу тобі, з яких вона була.
І отут я стрибаю.
Я відштовхуюся руками і сильно кидаюся вперед ногами, мітячи прямо в його лице. Маківка моєї голови б’є його в ніс, ніс хрустить і він падає назад, а я падаю прямо на нього зверху. Я сильно б’ю його в лице обома кулаками, а він ще задуже здивований аби відреагувати, а тоді я б’ю коліном у його чоловіче місце між ногами.
Він скручується як жук і починає тихо, злосно скавчати, а я відкочуюся з нього назад до свого ножа, піднімаю його і піднімаюсь на ноги, і відкидаю зброю геть, і стрибаю наперед коня і кричу «Змія! Змія!» , і вимахую руками, такшо кінь відразуж вірить і повертається і біжить назад по дорозі, без вершника, через дощ, і налякано скиглить.
Я розвертаюся і БАМ! пан Прентіссмолоччий б’є мене в переніся своїм кулаком, але я не падаю, і він кричить «Ах ти гівна шма…» і я замахуюся рукою з ножем, і він відскакує, і я знову махаю ножем, мої очі заливає вода, як від удару так і від дощу, і він відходить від мене, шукає свою зброю і трохи кульгає, і бачить зброю в болоті, і повертається цілим тілом аби її підняти, і я взагалі не думаю, я стрибаю на нього збиваю його з ніг, а він б’є мене своїм ліктем, але я не падаю, і мій Шум волає, і його Шум волає.
І я навіть не знаю, як так вийшло, але я сижу зверху на ньому і впираю ножа йому під бороду.
Ми обоє перестаємо боротися.
— Чого ви за нами женетесь? — кричу я йому в лице. — Чого ви за нами женетесь?
І от він, і от його дурацька жалюгідна безвуса посмішка.
Я знову б’ю його коліном межи ноги.
Він знову стогне і плює на мене, але в мене дотепер ніж, який тепер зробив маленьку ранку.
— Тебе хоче зловити мій батько, — нарешті каже він.
— Чому? — питаю я. — Чому він нас хоче зловити?
— Нас? — він здивовано дивиться на мене. — Ніяких, бляха, нас. Він хоче лише тебе.
Я не можу в це повірити.
— Шо? — кажу я. — Чого?
Але він не відповідає. Він дивиться в мій Шум. Він дивиться і шукає.
— Ей! — кажу я, б’ючи його по лиці зворотом долоні. — Ей! Я запитав тебе питаня!
Але посмішка вернулась. Я в це, бляха, не вірю, але вона вернулась.
— Знаєш, як мій батько завжди казав, Тодде Г’юїтте? — щириться до мене він. — Він казав, шо ніж не сильніший за людину, котра його тримає.
— Заткайся, — кажу я.
— Ти боєць, не можу не визнати, — дотепер посміхається, дотепер трохи кровить зпід бороди. — Але ти не вбивця.
— Заткайся! — кричу я, але знаю, шо він бачив то в мому Шумі, шо я точно ці слова чув від Аарона.
— О, так? — каже він. — І шо ж ти зробиш? Уб’єш мене?
— ТАК, — кричу я, — я тебе ВБ’Ю!
Він просто злизує пару дощових капель з губів і посміхається. Я притиснув його до землі, поставив йому ножа під бороду, а він сміється.
— ПЕРЕСТАНЬ! — кричу я і заношу ножа.
Він далі сміється, а тоді дивиться на мене і каже…
Він каже…
Він каже це…
— Хочеш почути, як Бен і Кілліан благали милосердя, першніж я вистрілив їм межи очі?
І мій Шум стає червонющим.
І я стискаю ножа, аби вдарити його.
І я збираюся його вбити.
Я збираюся його вбити.
І…
І…
І…
І просто посеред замаху…
Якраз коли я починаю опускати ножа…
Якраз у момент, коли в мене є влада робити все, шо я захочу…
Я вагаюся…
Знову…
Я вагаюся…
Лише на секунду…
Але шоб мені…
Шоб мені нині й повсякчас…
Бо за ту секунду він піднімає ноги, скидає мене зсебе і ліктем придавлює горло. Я нахиляюся, задихаюся і тільки відчуваю, як його рука забирає ножа з моєї.
Як цукерку в дитини.
— А тепер, Тодде, — каже він, стоячи наді мною, — давай я тобі покажу, як його тримати.
24. Смерть нікчемного боягуза
Я це заслужив. Я всьо зробив погано. Я це заслужив. Якби я зміг забрати ножа, то вбив би себе ним. Тільки шо я завеликий боягуз аби зробити навіть це.
— Оце-то гарна штука, Тодде Г’юїтте, — каже пан Прентіссмолоччий, оглядаючи мого ножа.
Я стою на колінах, коліна в багні, рука на горлі, я дотепер пробую перевести диханя.
— Ти вже був виграв у бою, але просто взяв і перепаскудив усе, — він проводить пальцем по лезу. — Та ти ж тупий як пропка.
— Давай, просто закінчуй, — я бурмочу в багно.
— Шошо ти сказав? — каже пан Прентіссмолоччий, і посміхається мені, а його Шум яскравий.
— Давай, ЗАКІНЧУЙ! — кричу я на нього.
— Ой, та я тебе не буду вбивати, — каже він, а його очі спалахують. — Мій тато відцього не сильно зрадівби, нє?
Він підходить до мене і тримає ніж біля мого лиця. Він запихає його кінчик мені до носа, такшо мені приходиться відводити голову все дальше і дальше.
— Але ножем і так можна багатошо зробити, — каже він, — і не вбиваючи чоловіка.
Я навіть більше не розглядаюся в пошуках втечі.
Я дивлюся просто в його очі, живі і бадьорі, готові перемогти, його Шум такий самий, картинки його в Дальньому Куті, картинки з моєї ферми, картинки як я стою перед ним на колінах.
А в мому Шумі нема нічого крім ями, повної моєї тупості, нікчемності і ненависті.
Вибач, Бене.
Вибач мені, вибач.
— Але потім, — каже він, — ти й не чоловік, нє? — він стишує свій голос. — І ніколи не станеш.
Він рухає ножем у руці, повертаючи лезо до моєї щоки.
Я закриваю очі.
І я відчуваю хвилю тишини, яка накочує на мене ззаду.
Мої очі різко відкриваються.
— Нє, ну ви тільки гляньте, — каже пан Прентіссмолоччий, дивлячись понад моєю головою. Моя спина повернута до густішого лісу напроти ріки і я відчуваю тишину Віоли, котра стоїть там так чітко, ніби я її бачу.
— Біжи! — кричу я, не оглядаючись. — Забирайся звіцци!
Вона не звертає уваги.
— Відійди, — вона каже це пану Прентіссумолоччому. — Попереджаю.
— Ти попережаєш мене? — каже він, показуючи на себе ножем, на його лице вертається посмішка.
Тоді він трошки відстрибує, коли шось б’є його в груди і там застрягає. Схоже на жмуток маленьких дротів з пластиковою булькою на кінці. Пан Прентіссмолоччий просовує ножа під ту штуку і пробує відколупати, але вона тримається. Він дивиться на Віолу і либиться.
— Шо б то не було, сестричко, — каже він, — воно не працює.
А тоді БУМВЖАХ!!
Великий вибух
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.