Читати книгу - "Мисливці за головами"

Іншими словами, я надіслав йому запрошення, не прийняти яке він не може.

Я вийшов на інший бік парку і, проходячи крізь купку беріз, провів пальцями по тонкій білій корі, що відшаровується, і трохи притиснувши їх до жорсткого стовбура, зігнув пальці так, що нігті дряпнули поверхню. Понюхав кінчики пальців, зупинився, заплющив очі, втягуючи запах, і спогади про дитинство, ігри, сміх, про здивування і трепетний жах від відкриття світу наринули на мене. Усі ці крихітні дрібниці, які я, здавалося, втратив назавжди, були, звісно, тут, на місці. Їх було закапсульовано, та вони нікуди не зникли — як водяні немовлята. Просто колишній Роджер Браун був не в змозі відшукати їх знову, а новий зумів. Чи довго лишилося жити цьому новому? Тепер уже не надто довго. Та це нічого не змінює, він проживе кілька годин, що йому залишилися, з більшою повнотою, ніж колишній — свої тридцять п’ять років.

Мені було спекотно, коли я дістався нарешті будинку Уве Чикерюда. Я вийшов на лісову галявину і сів на пень, звідки було добре видно дорогу, таунхауси і багатоповерхівки. І відзначив, що краєвид, який відкривається мешканцям східних околиць, не надто відрізняється від того, що бачать жителі західної частини. Усі ми бачимо висотки Норвезької пошти і готелю «Плаза». Місто звідси виглядає не гірше й не краще. Єдина різниця в тому, що звідси видно західну окраїну. У зв’язку із цим згадалося, що коли Гюстав Ейфель побудував свою славетну вежу до Всесвітньої виставки у Парижі в 1889 році, то критики казали, що найкращий вид на Париж відкривається з вежі, бо її звідти не видно. Пряма аналогія з Класом Граафом: світ для нього, вочевидь, не таке жахливе місце тільки тому, що він не бачить себе в ньому. Іншими очима. Моїми, наприклад. А я бачив його. І ненавидів. Так всепоглинаюче і люто, що самому страшно було. Але у моїй ненависті не було нічого темного і каламутного, навпаки, це була ясна, чесна, майже невинна ненависть, так, думаю, учасник Хрестового походу міг ненавидіти єретиків, і тому я міг засудити Граафа до страти з тією ж продуманою і наївною ненавистю, з якою ревний американський християнин відправляє на плаху ближнього, засудженого за вбивство. І ця ненависть начебто розставила все по місцях. Наприклад, я зрозумів: те, що відчував до батька, не було ненавистю. Злість? Так. Зневага? Можливо. Співчуття? Певна річ. А чому? Причин, звісно, безліч. Але тепер я бачу головну: моє шаленство породжувалося тим, що я відчував, що й сам у душі такий самий. Злиденний, схильний до пияцтва і домашнього насильства, упевнений, що схід є схід і він ніколи не стане заходом. І ось тепер, виходить, я реалізувався, став ним цілком і повністю.

Сміх булькотів у мені, і я навіть не намагався його зупинити. Поки між деревами не почув гудіння мотора, поки птах не злетів з гілки наді мною і я не побачив на дорозі машини, що наближалася.

Сріблястий «лексус-С5430».

Він приїхав раніше, ніж я розраховував.

Я підхопився і пішов униз до будинку Уве Чикерюда. Стоячи на ґанку і вставляючи ключ у замок, я поглянув на власні руки. Тремтіння було майже непомітним, але я його бачив. Інстинкт, первинний страх. Такі звірі, як Клас Грааф, навіюють жах на інших тварин.

Я влучив у отвір з першої спроби. Повернув ключ, відчинив двері і зайшов усередину. І досі жодного запаху. Сів на ліжко і посунувся назад, доки не опинився спиною до узголів’я і вікна. Прослідкував, щоб ковдра повністю накривала Уве, що лежав поряд зі мною.

Я чекав. Секунди скрекотіли, відлітаючи геть. Так само як і серце. Два удари в секунду.

Клас Грааф, звісно, був обережним. Хотів пересвідчитися, що я сам. І навіть якщо я сам — він тепер знає, що я не такий беззахисний, як йому спершу здалося.

По-перше, зі мною напевне якось пов’язане зникнення його собаки. По-друге, він напевне побував там, у домі, бачив її труп і знає тепер, що я здатен убити людину.

Я не чув, щоб хтось підходив до дверей. Не чув його кроків. Побачив тільки, коли він раптово повстав переді мною. Голос його був лагідним, а усмішка майже винуватою.

— Вибач, що я знову вдираюся без запрошення, Роджере.

Клас Грааф був одягнений у все чорне. Чорні широкі штани, чорні черевики, чорний светр з високим коміром, чорні рукавички. На голові — чорна плетена шапка. Чорним не був тільки сріблястий «Глок».

— Усе гаразд, — сказав я. — Зараз саме час для відвідувачів.

22. Німе кіно

Стверджують, начебто механізм сприйняття часу мухою, через який вона відчуває наближення до неї долоні як снодійно довгий процес, пояснюється тим, що інформація, яку вона отримує за допомогою своїх фасеточних очей, несе таку неймовірну кількість даних, що природі довелося оснастити комаху надшвидкісним процесором.

На кілька секунд у кімнаті запала повна тиша. На скільки саме — я не знаю. Я був мухою, долоня наближалася. «Глок», пістолет Уве Чикерюда, був наставлений мені у груди. Погляд Класа Граафа — на мій лисий череп.

— А-га, — сказав він нарешті.

Це єдине слово вмістило все. Все про те, як ми, люди, змогли підкорити собі Землю, оволодіти елементами і навчитися вбивати істот, що перевершують нас у силі та спритності. Все про потужність процесора. «А-га!» увінчало собою шквал версій, пошук і відсіювання гіпотез, нещадну дедукцію — усе те, що вело до неминучого висновку:

— Ти поголив голову, Роджере.

Клас Грааф був — як уже зазначалося — людиною розумною. Він, звичайно, зміг установити не тільки той банальний факт, що моє волосся зникло, але також зметикувати, коли, де і чому. А це знімало всі непорозуміння, відповідало на всі питання. Тому він лише додав скоріше як ствердження:

— У розбитій машині.

Я кивнув.

Він усівся на стілець у ногах ліжка, хитнувся на ньому до стіни, але так, що дуло пістолета продовжувало дивитися на мене, не зсунувшись ані на дюйм.

— І? Ти що, підклав волосся одному з трупів?

Я засунув ліву руку в кишеню куртки.

— Стій! — гукнув він, і я побачив палець на спусковому гачку. Жодного зведеного курка. «Глок-17». «Дамка»!

— Це ліва рука, — сказав я.

— Гаразд. Тільки повільно.

Я повільно витягнув руку і кинув пакет з волоссям на стіл. Грааф тихо кивнув, не зводячи з мене погляду.

— Отже,