Читати книгу - "Серця трьох"

Ту мить ґрунт під його руками запався, і всі вони покотилися вниз крутим схилом, а за ними ціла лавина каміння й дерну.

Чоловіки перші підвелися біля густих заростів. Але не встигли ще вони підійти до Леонсії, як та й собі підвелася з землі й зустріла їх веселою усмішкою.

— Нам, як ви казали, не конче сюди йти, — пожартувала вона з Френка. — Тепер ви вірите?

Френка тим часом зацікавило інше. Простягши руку, він схопив дуже звичайну річ, що слідом за ними котилася схилом гори. Це був шолом, якого Торес привласнив у кімнаті мумій. Френк віддав його Торесові.

— Викиньте його зовсім, — порадила Леонсія.

— Це мій єдиний захист від сонця, — відповів Торес. Покрутивши шолом у руках, він увесь аж засяяв, коли побачив усередині напис; він показав його своїм супутникам і прочитав уголос: «Да Васко».

— Я чула про нього, — заявила Леонсія.

— Авжеж, мусили чути, — ствердив Торес. — Да Васко мій предок. Моя мати — уроджена да Васко. Він приїхав до іспанських колоній разом із Кортесом…

— І зняв бунт, — додала Леонсія. — Я добре пам’ятаю що мені розповідали про це батько й дядько Альфаро. З дванадцятьма товаришами він подався шукати скарби майя. Вони взяли собі на допомогу прибережних карібів, з сотню чоловіків і стільки ж жінок. А Кортес послав за ними переслідувачів на чолі з якимось Мендосою. Його рапорт, що, як казав мені дядько Альфаро, зберігся в архівах, зазначає, ніби бунтівників загнано в долину Загублених Душ, де їм лишалося тільки сконати жалюгідною смертю.

— І цей да Васко, очевидно, хотів утекти звідти тим шляхом, яким прийшли ми, — закінчив Торес. — Але його впіймали майя і зробили з нього мумію.

З цими словами він надів на голову старовинний шолом і сказав:

— Дарма що тепер вечір, і сонце низько, а пече воно мені голову, наче залізом.

— А мене, наче залізом, припікає голод, — признався Френк. — Цікаво, чи в цій долині живе хто-небудь?

— У рапорті Мендоси зазначено, що да Васко зі своїм загоном мав загинути «жалюгідною смертю», — відповів Торес, — і я знаю, що відтоді їх ніхто не бачив.

— Здавалося б, що в такому місці мала б бути якась їжа, — почав був Френк, та спинився, побачивши, що Леонсія рве з куща ягоди.

— Слухайте, киньте це, Леонсіє! У нас доволі мороки й без того, щоб мати ще на руках отруєну красуню.

— Та ці ягоди не отруйні, — спокійно відповіла Леонсія, не кидаючи їсти. — Ви ж бачите, що їх і птахи дзьобають.

— Тоді і я приєднуюсь до вас, — втішився Френк, напихаючи собі повний рот солодких ягід. — І якби я впіймав цих птахів, то й їх з’їв би разом з ягодами.

Коли вони вгамували пекучий голод, сонце над обрієм стояло вже так низько, що Торес зняв шолом да Васка.

— Доведеться нам і переночувати тут, — сказав він. — Я лишив свої черевики в кімнаті мумій, а чоботи да Васка загубив, пливши. Ноги в мене зовсім подряпані, але тут багато трави, з якої можна сплести сандалі.

Поки Торес робив собі сандалі, Френк розклав багаття й понаносив гілля, бо хоч вони були недалеко від тропіків, на такій високості вночі дуже холодно. Він ще не скінчив збирати паливо, як Леонсія звилася клубочком і, поклавши голову на руки, міцно заснула. Тоді Френк дбайливо підсунув сухого листя й моху під той бік її, що був далі від вогню.

Розділ XVII

Світанок у долині Загублених Душ і Великий Дім посеред селища племені Загублених Душ. Дім із непаленої цегли, має вісімдесят футів завдовжки, сорок завширшки, тридцять заввишки, і вкритий соломою.

З дому, насилу пересуваючи ноги, виходить жрець Сонця, старий чоловік у сандалях і в довгому хітоні з грубого домотканого полотна. Його індіянське обличчя, все у зморшках, чимось нагадує обличчя стародавніх конквістадорів. На голові у нього химерної форми шапка з щирого золота, а над нею — півколо з блискучих золотих голок. Це, ясна річ, має зображати сонячний схід.

Старий пошкутильгав через майдан до великої, порожньої всередині, колоди, що висіла між двох стовпів, покарбованих магічними написами. Подивившись на схід, уже червоний від зірниці, і пересвідчившись, що час настав, жрець підніс палицю з волокнуватою опукою на кінці й почав стукати нею об колоду. Хоч який він був немічний і вдаряв лише злегенька, колода загула й загуркотіла, мов далекий грім.

Не встиг ще він опустити палиці, як з усіх укритих дерном халуп, що квадратом оточували Великий Дім, повиходили Загублені Душі. Чоловіки й жінки, старі й молоді, з дітьми й немовлятами на руках — усі вийшли й стали круг жерця Сонця. В двадцятому столітті важко уявити собі архаїчніше видовище. Безперечно, ті люди були індіянами, але разом з тим на багатьох обличчях проступали характерні іспанські риси. Декотрі й зовсім скидалися на іспанців, а інші здавалися типовими індіянами. Але здебільшого вони мали ознаки мішаної крові. Та ще незвичайніше було їхнє вбрання. Не так у жіноцтва, зодягненого в довгі, прості сукні з домашнього полотна, як у чоловіків, що носили химерний одяг на штиб іспанського вбрання з часів першої Колумбової подорожі. І чоловіки, й жінки були невродливі й понурі, як то буває в племен, де заведено одружуватися з близькими родичами, — ніби, не мавши припливу свіжої крові, вони втратили свою життєрадісність. Ознаки виродження були в хлопців, у дівчат, у дітей і навіть у немовлят. Вирізнялися тільки дві особи: дівчинка років десяти, з надзвичайно жвавим кмітливим личком, що серед похмурих, тупих облич решти Загублених Душ здавалося пломенистою квіткою, і старий жрець, у рисах якого прозирала хитрість, рішучість та розум.

Поки жрець бив у колоду, що без угаву гула, коло нього зібралось усе селище, і мешканці, ставши півколом, повернулися лицем до сходу. Коли над виднокругом з’явився крайчик сонця, жрець привітав його своєрідною середньовічною іспанською мовою і тричі низько й покірливо схиливсь, а решта долинян припали до землі. А як на небі засяяло ціле сонце, ввесь люд з наказу жерця підвівся й заспівав радісних пісень. Коли натовп уже розходився, жрець помітив тоненький стовпчик диму, що здіймався у спокійному повітрі долини. Прикликавши до себе кількох юнаків, він показав їм на дим і мовив:

— Це дим із Місця Жахів, куди заборонено ходити людям нашого племені. Отже, там якийсь розвідник, що його послали наші вороги, які даремно шукають нас уже